10 вересня о 10.30 у Художній галереї міста Чугуєва, на батьківщині Іллі Рєпіна, відбулась інформаційно-мистецька документальна акція «НАВІТЬ ВІДОМЕ ВІДОМО НЕБАГАТЬОМ» із історіографічної виставочної серії «ЧОРНОБИЛЬ Я ТАМ БУВ». Це вже 9-та виставка-акція у районних центрах Харківської області.
Головна мета виставки – розкрити чорнобильську катастрофу як ключ для пізнання усіх сучасних глобальних викликів, передати досвід, здобутий величезною ціною, дітям, наступним поколінням для того, щоб на їх долю не випало подібне лихо. Адже саме молодь піде у завтра та будуватиме майбутнє людства.
Звичайно, робити виставку такого масштабу без належного фінансування неможливим – потрібен спонсор. Також зрозуміло, що просто так ніхто такої суми на дасть. Всі попередні виставки робились майже за правилами детективного жанру, але це окрема розповідь.
Чугуївський проект особливий тим, що достатньо незалежний з неабияким характером автор і ліквідатор Юрій Ворошилов пішов на співпрацю із своїми вчорашніми опонентами – Харківською обласною громадською організацією «Союз Чорнобиль України».
Розбіжності головним чином полягали у тому, що на думку Ворошилова поламати паркан біля Верховної Ради України – ума багато не треба, а ось створити музей справжній, не самодіяльний, видати правдиву книгу про ядерну техногенну катастрофу, а не «аварію», як написано у чорнобильському посвідченні, та іще аргументовано довести, що ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА, це найбільший ОБМАН людства – ось завдання варте будь-якої боротьби і всього життя.
Врешті і сьогодні бунтар журналіст-ліквідатор залишається незрозумілим у тому, що не численні українські уряди, які безсоромно і підло порушують законні соціально-економічні права ліквідаторів, не винуваті – вони просто хитро користуються головним, на сьогоднішній день, світовим документом про Чорнобиль (доповідь ООН «Наследие Чернобыля: медицинские, экологические и социально-экономические последствия», 2005). Серед 600 сторінок є головний абзац-висновок – проблема малих радіаційних доз не є науковою проблемою, а всі ліквідатори помирають від радіофобії, тобто страху радіації.
Відчайдуха-репортер Ворошилов часто повторює тезу, почуту від фізиків-ядерщиків, які в далекому 90-му році взяли його у похід під «саркофаг»: «…радіаційним променям байдуже хто ти: чи то бомж, чи зірковий генерал, чи на якихось «канарах» у тебе маєток, всі рівні, всі беззахисні перед всепроникаючими радіаційними променями, всіх і всюди вони дістануть».
Сьогодні в українському чорнобильському русі все голосніше луна заклик до єдності численних осередків ліквідаторів. На очах прокидається громадське суспільство країни. І ось на цьому тлі народився творчий тандем вчорашніх опонентів – Харківського чорнобильського громадського об'єднання «Союз Чорнобиль України» і Українського історичного товариства ЧОРНОБИЛЬ НООСФЕРА у створені спільного проекту «Навіть відоме відомо небагатьом» із виставочної серії «Чорнобиль я там був» у місті Чугуєві.
Лідер чорнобильців Слобожанщини, депутат Харківської обласної ради Анатолій Вінник задіяв весь свій генеральський авторитет у пошуку коштів. Юрій Ворошилов, не зважаючи на усталену репутацію шукача пригод (по Далю – авантюрний характер), своєю неабиякою працевитістю та фантастичною комунікабельністю і як результат – небаченою раніше підтримкою місцевих чорнобильців вдалось за дуже короткий термін створити пристойну виставочну експозицію.
За усе життя Юрій Ворошилов робив значну кількість подібних виставок, у тому числі і за кордоном. У районних центрах харківської області це вже дев’ята, а я допомагаю йому робити вже другу виставку (перша була у Балаклії), правда на цей раз в ранзі студентки п’ятого курсу ХДУ ім. В.Каразіна, яка проходить практику в «Українському історичному товаристві ЧОРНОБИЛЬ НООСФЕРА». Одним словом, вихор Ворошилова мене захопив і полонив. Тож із моєю допомогою вперше за весь час у напрацьованому роками та досвідом стилі та композиції з’явилася пряма мова героїв-чорнобильців і членів їхніх сімей. Таке гармонійне поєднання зображувальних та текстових складників породило доволі сильний вплив на аудиторію. По-перше, це відчуття присутності від старих зморщених фото, зроблених ще за часів ліквідації наслідків катастрофи. А по-друге, - відчуття того несправедливого цинічного відношення влади до героїв, що врятували світ, через сучасні фото, а особливо пряму мову чорнобильців чи вдів померлих. З прямої мови можна зрозуміти суворі реалії сьогодення чорнобильців – численні проблеми з корупцією, коли заходе мова про зв’язок хвороб із впливом радіації чи надання групи інвалідності, або ж шокуючі розповіді про той час, коли вимити обладнання від радіації, щоб відправити його у Москву для подальшого користування, було «адекватним» наказом командира. Історій, що передавали чорнобильці не можна знайти у книжках. Тому подібна виставка є унікальною можливістю дізнатися правду, та головне, як досягнення мети заходу, – засвоїти цінний урок, передати досвід наступним поколінням, яким ще боротися зі свої Чорнобилем. Моя участь у створенні виставки з одного боку є необхідністю проходити практику від університету, а з іншого – велика честь. Адже побувати у вирії подій, бути їх учасником, дізнатися те, чим у шкільних підручниках і не пахне – ту, вонючу правду – було вражаюче цікавим та пізнавальним.
Відкриття виставки було подібним, що і в місті Балаклії. Це ще не викоренений звичай з Радянського Союзу робити подібні заходи за моделлю, за певним сценарієм подій, що разом безглуздими танцями-плясками, солоденькими віршами, тільки б лиш глядачі повірили у те що Чорнобиль не така вже і найбільша та найстрашніша катастрофа в світі, а всього лиш, як писали ООН у звіті, пожежа чи аварія. Такі сценарії ще раз доводять, що до серйозного сприймання значення виставки, як і до засвоєння уроку, людям ще далеко. А милозвучні промови начальників, від яких в’яли вуха, додатково доводять цю тезу.
Після такого «грандіозного» відкриття до панахиди за померлими не дійшла й половина аудиторії, що була на відкритті. Тих, хто подивився виставку та вчитувався у тексти зовсім небагато, але головне все ж таки не кількість, а якість аудиторії. Якщо порівнювати подібну виставку у Балаклії, де навіть чорнобильці не розуміли значущість події, того, що свій досвід потрібно передати дітям, де залякані тотальною несправедливістю люди не мають уявлення ціни їх правди, то тут, у Чугуєві, згуртованим колективом героїв Чорнобиля, Афгану, офіцерів виставка була змонтована напрочуд швидко, а її результат виражений у сльозах вдови, у словах подяки автору від чорнобильців, а головне – від їх дітей та онуків, які не забувають подвиг героїв та вже ж знають їх ціну.
Виставка пройшла чудово, але були і негативні моменти. Та якби люди не робили помилки, то були б не люди. По-перше, катастрофічно не вистачало часу, тому із усього зібраного матеріалу по Чугуєвському району вдалося виставити лише приблизно п’яту частину. Окрім часу також не вистачило грошей усе віддрукувати. Але людям, які з душею поставилися до діла, допомагали, а потім не знайшли на виставці своєї історії було прикро. За це автор виставки Юрій Ворошилов просив вибачення.
Та не зважаючи на усі казуси, виставка пройшла вдало, про що свідчать присутність на ній дітей, які, дай Боже, засвоять урок та вистоять за свою правду, за свої права перед усілякими перешкодами. А сприяти цьому буде спеціальна навчальна програма, що полягає у живому спілкуванні учнів шкіл із чорнобильцями, збору та обробці їх свідчень, та, нарешті, засвоєнні уроку на все життя.
На останок про генерала Анатолія Вінника. Так, йому можна закинути, що це мов передвиборна активність, але нехай хтось інший спробує проявити таку активність. Отож…
Катерина Куценко
студентка 5 курсу ХДУ ім. В. Каразіна
Філологічного факультету
Спеціальності «Журналістика»
Фото автора
Немає коментарів:
Дописати коментар