18-тий рік минає з дня смерті героя-чорнобильця генерал-майора внутрішньої служби Володимира Максимчука. У переддень вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС начальник Територіального управління МНС України у Житомирській області генерал-майор служби цивільного захисту Ігор Нікітчук, начальник служби цивільного захисту Любарського району полковник Ігор Кучер та голова благодійного фонду «Пожежні Чорнобиля» Борис Чумак побували на його батьківщині…
Володимир Максимчук родом із с. Демківці Любарського району. У 1986-му він керував оперативно-тактичним відділом пожежної охорони Радянського Союзу. В ніч з 22 на 23 травня організовував і сам брав безпосередню участь у гасінні пожежі кабелів у тонелях між 3 та 4 енергоблоками ЧАЕС. У зоні пожежі був зафіксований рівень радіації 250 рентген на годину. Максимчук, тоді обрав тактику, яка не мала аналогів у світі – гасити пожежу почергово групами по 5 чоловік, кожна з яких повинна була перебувати у небезпечній зоні не більше 10 хвилин. Хай кожен з них отримає 70-80 рентген, але не смертельні 100. Завдання було ліквідувати пожежу за 10 годин. Тільки самому Максимчуку і ще кільком його товаришам довелося йти у смертельне пекло вдруге, бо не встигали.Тоді Максимчук обпік ногу, шкіру якої згодом лікарі знімуть разом із розплавленим взуттям.
Далі госпіталь, важке лікування і робота без зупинки на посаді заступника начальника Головного управління пожежної охорони Союзу та начальника пожежної охорони Москви. За цей час успішно керував гасінням найскладніших пожеж, сформував команди швидкого реагування і домігся створення єдиної в Росії протипожежної вертолітної служби.
За це отримав більше 20 нагород. Військовим не так часто присвоюють два звання підряд. А Володимирові Максимчуку присвоїли. Полковник і майже відразу – генерал-майор. Його шанували і цінували. Перед ним схилялися. А він залишався простим і скромним. Їздив на метро, відмовившись від службової машини, незважаючи на нестерпні болі в нозі. Не любив зайвих балачок навколо своєї персони. А коли в робочому кабінеті лунав дзвінок з України, суворий і втомлений генерал одразу змінювався – і погляд, і голос помітно теплішали, а на устах з’являлася посмішка. «Чорнобильці, - прикриваючи рукою трубу, пояснив він одного разу. – Разом гасили пожежу на четвертому блоці. Пам’ятають, бо таке не забувається.».
Але його власне здоров’я вже дало чорнобильську тріщину. І про це він також знав. Пішов із життя рівно через 8 років після зловісної пожежі, за збігом обставин 22 травня. Ховали Володимира Михайловича на Митинському цвинтарі поруч із меморіалом пам'яті жертвам Чорнобиля. Прибули делегації з 17-ти країн світу, весь московський транспорт на хвилину припинив рух. На цвинтарі було море народу - не бачити могил. Над головами зробив прощальне коло вертоліт пожежної охорони. Шум його моторів перекривали залпи зброї. Дружина стала вдовою, а неповнолітня дочка Маша залишилася без тата.
Якось у розпачі сестра кинула Володі: "Невже ти не міг послати у вогонь кого-небудь замість себе?" І зустрілася з таким красномовним поглядом брата, що злякалася. "Як ти можеш так говорити, Валюшо? Мені було майже сорок, а інші молоді і зелені хлопці ще й життя не бачили. Хотів уберегти їх від загибелі. І не шкодую про це..."
Сьогодні ім’я нашого з вами земляка носить одна з пожежних частин Москви та протипожежний катер. За свій подвиг у Чорнобилі у 2003 році він був удостоєний Золотої Зірки Героя Росії (посмертно). В Україні ж Зірки Героя для нього досі не знайшлося. Так буває, коли подвиг, здійснений людиною, - все його життя. І щоб оцінити його належним чином, потрібен час.
На батьківщині Володимира Михайловича відкрито музей в Гізівщинській загальноосвітній школі, де він навчався. Нині школа носить його ім’я. А на будинку, в якому жив герой, встановлена меморіальна дошка.
На батьківщині Володимира Михайловича відкрито музей в Гізівщинській загальноосвітній школі, де він навчався. Нині школа носить його ім’я. А на будинку, в якому жив герой, встановлена меморіальна дошка.
Двері в оселю Євгенії Максимчук, матері героя-чорнобильця Володимира Максимчука, ніколи не зачиняються. Бабуся Євгенія завжди радо, хоч і не без сліз болю, вітає гостей у своїй оселі і, незважаючи на свої 85, кожного з них пам’ятає по-імені. Друзі, колеги Володимира Михайловича як за життя, так і після його смерті, приїздять до гостинної родини Максимчуків. Колеги з Територіального управління МНС в області та Любарської пожежної частини допомагають у вирішенні усіх соціально-побутових проблем, які самотужки не подолати Євгенії Іванівні. Підвели до будинку газ, телефон, допомагають ліками, побутовим обладнанням та по господарству. Цього разу рятувальники також приїхали не з порожніми руками – подарували музею нещодавно відзнятий фільм про Максимчука, а Євгенії Іванівні – продуктові набори та надали фінансову підтримку
Оксана Ковальчук
1 коментар:
Настоящий мужик!
Дописати коментар