-->
☢ ☢   Любите Родину - Мать вашу!        Якщо ви не боретеся за свої права, у вас їх заберуть!        Заявка на кредит онлайн        Бесплатные кредитные карты        Реклама в анонімних оголошеннях    ☢ ☢

Рабство … !?

Залишилося лише 197 днів до 30-річчя аварії на Чорнобильській АЕС, дати, після якої держава зможе законно знищити всі документи по роботі ліквідаторів, потерпілих в зоні дії іонізуючого випромінювання смертельного рівня для життя людини. І нехай для більшості ця смерть виявилася пролонгованою – розтяглася на десятиріччя тортур від чисельних болячок, але свій десяток – другий десятиріч вони залишили там, на ЧАЕС.

30 років – саме такий термін передбачено Нормами радіаційної безпеки НРБ – 76, та Основними санітарними правилами роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючого випромінювання ОСП - 72/80 (затверджені Головним санітарним лікарем СРСР 18.01.1980 року за № 2120-80) зберігати наряди - допуски на яких повинен стояти підпис професіонала про те, що його попередили про небезпеку, провели інструктаж, надали дозиметр, надали засоби індивідуального захисту і він погодився на ризик пов’язаний з цією роботою (як і на спеціальну оплату, з врахуванням небезпеки та ризику для здоров’я).

Після 26.04.2016 року держава зможе стверджувати, що все в процесі ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС було законно – всі хто дійсно отримав переопромінення відповідно до нарядів – допусків, отримали відповідну зарплату і зараз отримують значні, за 20 – 30 тисяч гривен пенсії, а решта – решта самозванці, які і в зоні то не були, тому їх пенсію зведуть нанівець - до рівня «соціалки» для бомжів …

Саме тоді всі ми, хто всі 30 років чекав справедливості від держави, станемо остаточно просто рабами … І юридично, і фактично … бо тільки рабів можна було оманою змусити втратити здоров’я, виконуючи смертельно небезпечну роботу, а потім, не заплативши й частини заробітної плати яку платили «вільним», обдурити з компенсацією. 

Рабство, неволя, кабала – це коли тебе дурять, примушують до роботи в нелюдських умовах, патякаючи про борг перед Вітчизною, суспільством, всім людством, наперед знаючи, що ти помреш, а якщо і виживеш, то станеш калікою, тебе просто викинуть на смітник … помирати від сотень болячок, викликаних радіацією, помирати щодня, щогодини, постійно – бо та клята радіація, яка проникла до твого організму в тих далеких 1986 – 1988 роках в’їлася до твоїх кісток, які навіть після смерті будуть ще сотні років «фонити» – кожен ліквідатор, який був там – це реактор в мініатюрі, в якому продовжується розпад радіонуклідів …

А вони - можновладці, вони чудово розуміли, що завжди зможуть обізвати тебе шахраєм, який вимагає чогось неймовірного, повісити на тебе ярлик «радіофобія», на крайній випадок діагностувати «вегето-судинну дистонію» і … тупо чекати коли ти просто помреш …

Скільки наших побратимів - ліквідаторів можна було врятувати, якби їх своєчасно почали лікувати, одразу ж, після виводу із зони аварії на Чорнобильській АЕС!? 

А скільки з нас могли залишитися здоровими, якби вчасно застосовували засоби індивідуального захисту, спеціальні протирадіаційні медикаменти!?

Але нам і зараз брешуть, що не було індивідуальних дозиметрів, засобів протирадіаційного захисту – то брехня, бо з самого початку в зоні аварії працювали фахівці, професіонали з Міністерства Середнього машинобудування СРСР, вони проводили обстеження підірваного реактору у квітні 1986 року, будівництво Саркофагу, тільки до листопада 1986 року їх було біля 30 тисяч. Всі вони, 100 %, мали індивідуальні дозиметри і індивідуальні засоби протирадіаційного захисту, включаючи пневмошлеми та пневмокостюми.

І саме болюче для всіх ліквідаторів – відряджених, партизан – працівникам Середньомашу платили в десятки разів більше, ніж тим, хто працював без всякого захисту. 

Ось що свідчить Острецов І. М., заступник головного інженера СБ – 605 (Середньомаш СРСР): «ставка увеличивалась в 12 раз, да плюс еще к коэффициенту добавлялась двойка за проезд до места работы. Итого 14. Поэтому в месяц, с учетом сохраненной зарплаты на работе, я получал более 8 тысяч рублей…». І це не межа – багатьом платили 10 – 15 тисяч рублів на місяць. Так, вже покійний, Костянтин Чечеров показував довідку, що він отримував у 1986 році 15 тисяч рублів на місяць, так як знаходився в зоні небезпеки 24 дні цілодобово. 

31 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, після масових виступів ліквідаторів, яких на протязі чотирьох років відмовлялися лікувати, вимушена була заслухати Раду Міністрів Української РСР.

Доповідаючий, заступник голови РМ УРСР Масик К. І. навів цифри тільки по цезію-137, з яких видно, що навіть станом на 1990 рік працювати ні в 30 кілометровій зоні, ні навіть у 70 кілометровій, без засобів індивідуального захисту неможливо. Водночас він визнав, що навмисне заниження рівнів радіації проводилося для того, щоб «зняти відповідальність за катастрофу з держави, міністерств і відомств» та «не сплачувати компенсації за втрати, понесені як учасниками робіт по ліквідації наслідків аварії, так і населенням районів, що зазнали радіоактивного забруднення» (http://iportal.rada.gov.ua/ meeting/stenogr/show/4428.html). Практично всі виступаючі депутати фіксували «велику брехню та велику фальш уряду», практику «примусового залучення людей до робіт по наслідках чорнобильської катастрофи», що можливо тільки в колоніальній країні, країні де правлять рабовласники.

За результатами цього слухання 01 вересня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла постанову № 95 «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи» якою визнала роботу Ради Міністрів Української РСР по подоланню наслідків Чорнобильської катастрофи у 1986-1989 роках незадовільною.

Україну було оголошено зоною екологічного лиха, РМ УРСР була зобов’язана підготувати проект закону про статус ліквідаторів ЧАЕС.

Виконуючи цю постанову, РМ УРСР підготувала проект закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», який було прийнято ВР УРСР 28.02.1991 року за № 796-XII.

Є зрозумілим, що навіть будучи вимушеною підготувати проект цього закону, Рада Міністрів зробила все можливе для того, щоб з часом його оскопити – в статті 1 метою та основними завдання Закону визнано «захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та вирішення проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території». І все – не зрозуміло, який захист, від чого, та в якому обсязі. Значно пізніше це використає Конституційний суд України в своїх горезвісних рішеннях в 2011 та 2012 роках. Але уникнути 13 статті, яка визнала «всю відповідальність» держави (читай Ради Міністрів УРСР) «за: 1) шкоду здоров'ю або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вже не могли – тисячі чорнобильців стояли під вікнами. Але й тут, безпосередньо в статтях 20, 21 та 23 не має й слова, про відшкодування збитків, завданих здоров'ю або втрату працездатності в результаті захворювання або каліцтва, що виникли у зв'язку з виконанням робіт по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Під натиском чорнобильців 19.12.1991 року Законом № 2001-XII Верховна Рада вже України була змушена змінити редакцію цього закону і змінити незрозуміле, неконкретне «вся відповідальність» держави на зобов’язання відшкодувати шкоду:

«Стаття 13. Обов'язок держави перед громадянами за шкоду, завдану внаслідок Чорнобильської катастрофи 

Держава зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану громадянам за: 

пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

До статті 20 був включений 23 пункт, який передбачав:

«32) відшкодування збитків, завданих в результаті захворювання або каліцтва, що виникли у зв'язку з виконанням робіт по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і призвели до стійкої втрати працездатності (без встановлення інвалідності), визначається в порядку, передбаченому законодавством для випадків відшкодування таких збитків, завданих робітникам і службовцям при виконанні ними своїх трудових обов'язків».

В законі з’явилася 54 стаття, в якій вперше були встановлені гарантії мінімуму державної пенсії: «При цьому пенсія по інвалідності учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які у 1986 році безпосередньо на станції брали участь у роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, не може бути нижчою: по I групі інвалідності - семи мінімальних заробітних плат, по II групі інвалідності - п'яти мінімальних заробітних плат, по III групі інвалідності - трьох мінімальних заробітних плат», правда тільки для ліквідаторів 1986 року, і тільки для тих, хто «безпосередньо на станції брали участь у роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії», тобто для тих, хто був на самій ЧАЕС з 26.04.1986 року по 08.05.1986 року.

До 01.07.92 року, коли Верховна Рада України вимушена була, з огляду на страйки ліквідаторів, внести чергові зміни до статті 54, чорнобильцям вдалося вигризти наступне:

«пенсія по інвалідності учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, не може бути нижчою: по I групі інвалідності - семи мінімальних заробітних плат, по II групі інвалідності - п'яти мінімальних заробітних плат, по III групі інвалідності - трьох мінімальних заробітних плат. Іншим інвалідам, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, пенсія по інвалідності не може бути нижчою: по I групі інвалідності - чотирьох мінімальних заробітних плат, по II групі інвалідності - трьох мінімальних заробітних плат, по III групі інвалідності - двох мінімальних заробітних плат».

Зрозуміло, що інваліди - ліквідатори 1986 року складають незначну частину інвалідів - потерпілих від аварії на ЧАЕС, але є не правовим різнити в 1,5 – 2 рази їх компенсацію за втрату здоров’я від компенсації інвалідів – ліквідаторів 1987 – 1988 року, інших інвалідів – потерпілих, якщо навіть станом на 1990 рік тільки по одному з радіоактивних уламків – цезію – 137 знаходження в зоні відчуження без засобів індивідуального захисту було неможливо (Довідка: різних видів радіоактивних уламків на ЧАЕС було більше 200).

Та й сам мінімум в 7 мінімальних заробітних плат навряд чи є належною компенсацією, з урахуванням досить високих заробітних плат професіоналів – ядерщиків. 

Також потрібно врахувати, що відповідно до підпункту а) пункту 1.2 ОСП-72/80, всі роботи з джерелами іонізуючого випромінювання, активність яких на робочому місці більше МЗА (мінімально значима активність на робочому місці, виміряється в мікроКюрі) визначеному в НРБ-76, проходять виключно з дозволу на проведення таких робіт і під безпосереднім контролем органів та установ санітарно-епідеміологічної служби.

Для реакторного Цезію – 137 цей показник 10 мкКи, і при знаходженні цього радіонукліда в повітрі робочої зони, відповідно до НРБ-76, люба робота заборонена … Тільки аварійні роботи і тільки в пневмомасці … його межа річного надходження до організму через органи дихання визначена в 16 мкКи/рік, що суттєво менше, ніж є в 1990 році на площах значно більших ніж 30 кілометрова зона … А є ще стронцій, плутоній, америцій … Плутоній 239 має період напіврозпаду 24400 років …

Це факти, але перейдемо до юридичних обставин.

1. Роботи, які проводилися ліквідаторами в 30 кілометровій зоні та постраждалими в зонах, де рівень потужності джерел іонізуючого випромінюванню перевищував 0,8 бер на рік (з цієї межі у держави виникав обов’язок фіксувати всі дози переопромінювання відповідно до НРБ-76, ОСП-72/80 та Конвенції про захист працівників від іонізуючої радіації № 115, ратифіковано Українською РСР 19.06.68 року, та зберігати їх на протязі 30 років з початку ядерного інциденту), були підневільними (ніхто б не погодився працювати без засобів індивідуального захисту, якби знав про рівень небезпеки яка загрожує йому особисто, тому офіційна брехня про низький рівень радіації є фактором примусу, підневолі), примусовими в тлумаченні статті 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифіковано Українською РСР 19.10.73 року). І посилання на надзвичайну техногенну катастрофу в державі неможливо, так як люба надзвичайна ситуація в країні вважається такою тільки з моменту її офіційного проголошення, відповідно до статті 4 пакту (аварія на ЧАЕС була вперше проголошена надзвичайною ситуацією тільки 01.08.1990 року), і взагалі, навіть офіційне проголошення надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою, не дозволяє застосовувати підневільну працю (пункт 2 статті 4 Пакту).

2. Як би не «викручувалося» керівництво української держави, ліквідатори та потерпілі від Чорнобильської катастрофи знаходилися в 1986 – 1990 роках в становищі рабів. Це прямо визначає стаття 1 Конвенції ООН про рабство (підписана Українською РСР 29.08.1956 року), яка визначає, що рабство є становищем чи положенням людини, над якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них.

Посилання на небезпечні для життя роботи без засобів індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку й запобіжні заходи, оманою невиплата передбаченої законодавством за роботу в небезпечних умовах заробітної плати, відмова у наданні медичної допомоги при переопромінюванні – кожного з цих пунктів достатньо, щоб юридично стверджувати про знаходженні ліквідаторів, потерпілих в рабстві у керівництва Української РСР.

3. Визнання у 1990 році Верховною Радою, Радою Міністрів УРСР фактів фальсифікації керівництвом держави рівнів радіації, направлення ліквідаторів до зони небезпеки без засобів індивідуального захисту, відмову на протязі 1986 – 1990 року у наданні медичної допомоги потерпілим від дії іонізуючого випромінювання, все це є юридичним фактом визнання знаходження ліквідаторів, потерпілих в становищі рабів.

У держави, якщо вона відійшла від рабства, був тільки один шлях – виконати статтю 5 Конвенції проти рабства і виплатити як «відповідну винагороду», так і достатню компенсацію за виконання примусової роботи та втрату працездатності від професійної хвороби, як це передбачено статтями 13, 14 та 15 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю № 29 (ратифіковано Українською РСР 10.08.1956 року).

До липня 2011 року можна було стверджувати, що Україна поступово звільнила ліквідаторів, потерпілих від аварії на ЧАЕС від рабства, але державні Урки, разом з продажним Конституційним Судом України, судами всіх рівнів, вирішили інакше … 

З 26 квітня 2016 року всі ми з Вами, шановні побратими, остаточно станемо рабами, бо вже нікому нічого не зможемо довести …

І останнє, на питання про те, яка повинна бути державна компенсація за шкоду здоров’ю, втрату працездатності, я можу аргументовано відповісти – не менше 20 мінімальних заробітних плат на місяць для відряджених, партизан, пожежників, міліціонерів, солдатів строкової служби, якщо вони були під дією радіації цілодобово.

Для постраждалих - не менше 8 - 20 мінімальних заробітних плат на місяць.

А для «станційників», працівників Середньомашу СРСР – ті пенсії, які вони зараз отримують, так як тільки у них, за невеликим винятком, все було законно і їх відносити до рабів неможливо …

Учасник ліквідації
аварії на Чорнобильській АЕС
(квітень - травень 1986 року) 
Віктор Гайдак

Комментариев нет:

Отправить комментарий

I am free