Свіжі рубці по рубцях.
Гнізда пустують над мертвими хатами,
Рвуться з напруги серця»
(Ольга Задубрівна із циклу «Незгойний біль»)
Побувати в Чорнобильській зоні, ближче познайомитись із «Змієм-Гориничем», що забрав життя багато тисяч молодого люду та умертвив великий шмат жилої зони Поліссся – хотілось давно. То ж коли одержав пропозицію від Віктора Позніка, голови Коломийської громадської організації «Союз Чорнобиль України» - не задумувався ні хвилини.
В складі групи коломиян поїхав. Їхав як у звичайну мандрівку, на екскурсію. Навіть там, біля шлагбаума на КПП «Дитятки», відчуття було щось на зразок ніби пересікаєш кордон до якоїсь із сусідніх країн «шенгенської зони». Та варто було проїхати короткий відрізок шляху – і вся наша група якось моментально замовкла, оніміла. Це глибоке зацепеніння пронизує тіло, рухи, розум, свідомість якимось досі невідомим відчуттям – чи то відчуття втрати чогось близького, рідного, дорогого, чи відчуття – що ти доторкнувся до олтаря на якому величезна гора душ людських…
Ось по цій асфальтованій доріженьці багатотисячним потоком пройшли вони – кілька сотень тисяч молодого цвіту нації, зрештою, і зі всіх республік колишнього Союзу, - та якого там колишнього, здається ще вчора чи позавчора оті колони військових вантажівок із «партизанами» - мобілізованим запасом їхали і їхали туди, в невідомість, у жерло вулкану, який ніби і не гудів, не викидав купи каміння, однак тихо, підло, як молох біблійний пожирав, перемелював живі організми, які санітарним транспортом чи вартовими «Лазами» повертали назад, в лазарети, клініки, госпіталі… на доживання.
Ці роздуми дістають гірке підтвердження зразу ж, при відвідинах Свято-Іллінського Храму, церковці, в якій зберігається «Велика Чорнобильська поминальна книга», що двічі на рік виноситься на середину храму і оголошуються всі занотовані в ній імена загиблих від Чорнобильської катастрофи. А чи всі, чи всі вони визнані, визнані лікарями, з рештою, державою, як тодішньою, радянською, так і нашою, сучасною, яка до того пошанувалась, їх ліквідаторів, що навіть на їхні пільги замахнулась скасувати, чи хоч-би обрізати, обдерти?..
Попри всі цікаві артефакти, пов’язані з цією сакральною спорудою, деякі з них навіть пов’язані із Коломийщиною, все як вона, оця церковця є чи не єдиною віхою на всьому шляху відвідин Чорнобильської зони, яка несе в своїй суті заряд чогось духовного, доброго, налаштування на якусь нотку задумів про майбуття, про добру пам'ять про героїв-ліквідаторів, пожежників закарбованих у камені, зрештою, про передачу пам’яті про їхню героїку майбутнім поколінням.
А все інше, - і густі чагарники, які на кожному кроці – де треба і де нетреба забивають до недавно ще велелюдні площі, вулички, майданчики, та навіть, подвір’я жилих та громадських будівель, і вирослі з часу аварії великі дерева, які теж чомусь безглуздо мостяться там де люди мали б ходити, а вони стоять якісь сумні, голі, без листя – ніби самі розуміють їхню недоречність отут, в цій обезлюдненій пустелі. Пустелі забудованій висотними багатоквартирними будинками – без дверей, як вхідних, так і балконних, без вікон - на місці яких видніються тільки чорні ями, ніби хто повиймав у них очі… І так на всьому шляху - будь-то Чорнобиль, чи то місто-привид Прип’ять, а ще гірше оті залишки від сіл, де, здається, зараз з-за рогу стайні ґаздиня вижене корівчину, чи дитинча босоноге вибіжить. І тут блискавкою в мозок ліпить думка – не вижене корівчину, ніколи, і дитинча босоноге вже ніколи не вибіжить. Далі то Боже, щоб хоч здорове народилось і вибігло в тих батьків, яких виселили за межі оцієї обпаленої безглуздо випущеним з «чрева» такого ж безглуздого «Александровсько-академічного» реактора атомно-ядерним факелом зони.
І хоч би й хотів виділити хоч якусь деталь яка б проектувалась на якусь майбутню перспективу – реінкарнацію, чи хоч би обеззараження клаптика з клаптиком оцього миловидного живописного краю, розумієш це все як застигла вулканічна магма.
Так само як і той Ленін на плакатів адмінбудівлі, як той список слухачів курсів наукового комунізму, як і отой в заростях кінотеатр «Прометей», все те –застигла, закам’яніла гріка-перегірка історична панорама, залишена нам на віки, але не на науку, а на докір. Аналіз подій 26 квітня 1986 року тут, на 4-му реакторному блоці засвідчив - це була не якась техногенна катастрофа, а, швидше, техногенний злочин, як в процесі задуму і реалізації досліду, так і в організації ліквідації його наслідків.
Можливо найщасливішими моментами цієї близькості із «зоною» (не можу це назвати екскурсією…) були відвідини отого дитячого майданчика, на якому діти в переддень аварії вперше і востаннє погрались, та ще ота скалічена на генному рівні сосна-мутант.
Одне одного доповнювали і доказували - за наше каліцтво і довічну самотність в оцій безлюдній тиші, що швидше нагадує космічну пустелю, винні ви, люди, людці, нелюди.
На думки ввесь час напливали фрагменти пейзажів на колишніх фото ядерних полігонів Семипалатинська, Байконуру, штату Невада, спаплюжені війнами та людським бузувірством ландшафти театрів воєнних дій – минулих, недавніх, сьогоднішніх, в тому числі на другому кінці стражденної землі Української.
А, може, замість «мінських» зустрічей та звезти би всю оту сволоту на екскурсію – в Чорнобиль, на прощу, під стіни 4-го, а потім до дитячого майданчика з оглядовим колесом – де вже ніколи –ніколи не ступить дитяча нога і не защебече дитячий сміх.
Немає коментарів:
Дописати коментар