Офіційна посада Ірини НовохацькоЇ — прокурор. Але дехто із земляків додає до цього ще одне слово — «чорнобильський». Керівник Сєверодонецької місцевої прокуратури Сергій Григоров пояснює це просто: «Коли йдеться про захист прав ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, то Ірина Германівна першою щиро прагне скоріше допомогти їм. Це й зрозуміло: адже сама — з чорнобильців і добре знає, як воно там було і як згідно закону встановлювати справедливість».
Наприклад, нещодавно до прокуратури звернувся ветеран праці, який не міг підтвердити свою роботу в Чорнобильській зоні довідкою потрібного зразка. «Але тоді багато що робили не за формою, — каже Ірина Германівна. — На собі відчула. Звернулися до суду й зуміли врешті-решт допомогти людині».
За тим «на собі» стоїть багато чого...
Познайомилися на службі
З дитинства Ірина, як багато хто в їхньому місті хіміків та кібернетиків, котре, до речі, будували її батьки, захопилася електронікою. Закінчила місцевий технікум, де й готували кадри для профільних сєверодонецьких підприємств. Але хотілося й побачити нові краї, ковтнути романтики. Тож пішла до військкомату і невдовзі розпочала службу в Проскурівській бригаді зв’язку. Служила 20-річна радіотелефоністка (її позивний був «Ризик»), можна вважати, за профілем, бо фахове розуміння роботи складної електронної апаратури давало чималі переваги у справі. Виділялася й своєю відданістю спорту, причому одразу декільком його видам. А ще мала розкішну косу... Тож і не дивно, що в неї закохався хлопець з їхнього взводу. Почуття виявилися взаємними.
У Сергія Новохацького вже наставав «дембель», і його дуже чекали вдома. «Це недалеко, — аж на півдні Казахстану», — жартують тепер у родині. Забігаючи наперед, зазначимо, що весілля вони справляли саме там, того ж літа. А в ті весняні дні Сергій пообіцяв коханій: «Я скоро повернуся!»
Звісно, повернувся. Зателефонував до військової частини, а Іри там немає, й ніхто прямо нічого не каже...
Три тижні пекла
«Нам тоді взагалі заборонили повідомляти комусь, навіть батькам, про те, що ми терміново направлені на місце атомної катастрофи», — згадує Ірина Германівна. До того, як Сергій таки розшукав її, щоб назвати своєю нареченою, вона вже прослужила неподалік від зруйнованої АЕС три тижні. Хоча брали всього на один.
Дозиметри показували значний рівень радіації, але хто з них як слід розумівся на цьому?! «Дехто навіть ранні, травневі, полуниці з городів збирав, а ягоди там були з кулак», — пригадує колишня рядова взводу зв’язку.
Їй самій було не до полуниць. Чергування у них спочатку тривали по 12 годин. Працювали й жили у встановлених на вантажівках «кунгах» («кузовах уніфікованих герметизованих»). Умови ще ті! Телефоністки біля комутаторів у тісноті заважали одна одній, тому дівчата вирішили: краще працювати не в парі, а самотужки. Навантаження додалося, але графік став гнучкішим.
Встановлювати зв’язок між об’єктами з ліквідації наслідків аварії, командуванням вимагалося щохвилини. По секретних лінях одночасно надходило й декілька викликів, починаючи з вищих урядових. Та затримок у них не було, з’єднання відбувалося швидко та вправно.
Виявилося, що в щільно закритих «кунгах» радіація накопичується, тож вони перебралися до наметів, які легко провітрювати. Справжні польові умови. Містом гуляти бажання не було: який може бути настрій від покинутих будинків? З цивільних побачили тільки стареньке подружжя, яке нізащо не хотіло залишати свою оселю.
«Щодо домашніх тварин, то їх зі зрозумілих причин почали відстрілювати, — каже Ірина Германівна. — Якось ми сиділи в альтанці і збоку були непомітними. Поруч пробігало кошеня, ми його покликали, а навздогін йому полетіли кулі. Ще трохи, і я зараз із вами не розмовляла б. І не стала б, як і чоловік, правоохоронцем. Сергій також за своїм профілем потім двічі проходив службу в Чорнобильській зоні. Дітей наших теж віднесли до чорнобильців...»
Пам’ятаймо тих героїв
Розповідаючи про свої чорнобильські три тижні, вона з сумом згадує ліквідаторів, які віддали заради приборкання атомної стихії життя й здоров’я.
«Для нашої родини — і нас, і синів, і онуків теж — пам’ять про тих героїв священна, — додає Ірина Германівна. — Важливо не забувати: йдеться не тільки про те, що хтось колись ішов на небачений ризик, а про людей, які жили й живуть поруч із нами. Вони, як ніхто, потребують уваги й турботи...»
Як людина, як юрист, вона робить усе, щоб було саме так.
Семен ПЕРЦОВСЬКИЙ, заслужений журналіст України.
Сєверодонецьк Луганської області.
Фото з домашнього архіву героїв.
Немає коментарів:
Дописати коментар