«…Засурмив третій янгол, — і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела. І ймення зорі тієї – «Полин». І стала третина води, як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона.» (Апокаліпсис, «Новий Завіт», І століття нашої ери.)
Пройшли віки, і наприкінці ХХ століття впала «зірка-полин» з неба на Чорнобиль (чорнобиль – назва різновиду полину звичайного). І згасло сонце, і зійшла чорна хмара на землю. І стали отруйними вода і повітря, рудими і чорними від радіації трава і дерева. І здригнулася земля від досі небаченого. Сталося це 26 квітня 1986 року…
Чорнобильська атомна станція, найбільша на той час в Європі, вважалася найвищим досягненням радянської атомної енергетики, електроенергію від якої споживали декілька десятків мільйонів людей. Вчені запевняли: небезпека від неї не більша, ніж від електричного чайника.
А коли сталося всім відоме тепер лихо, масштаб катастрофи був незрівнянно більший, у повітря відбувся викид 50 мільйонів кюрі радіоактивних речовин, що більше ніж у 90 разів перевищувало рівень забруднення від вибуху ядерної бомби в Хіросімі. До того ж, ЧАЕС розташовувалася в європейській частині Союзу, вітер погнав викиди через Білорусь, Литву на Швецію та Фінляндію і далі. Відтак, Швеція першою відреагувала на підвищення рівня радіації в повітрі й вимагала від радянського уряду пояснень. Приховати факт аварії було неможливо в умовах назріваючого міжнародного скандалу.
КДБ у Києві отримував з Москви вказівки, що саме можна і треба говорити про аварію на ЧАЕС як для внутрішнього споживача, так і для західного. Серед причин наголошувалося виключно на людському факторі, натомість технологічні та конструкторські недоліки замовчувалися.
Новина про події на ЧАЕС стала топовою в західних та американських ЗМІ.
І тоді понад пів мільйона людей було кинуто в пекло Чорнобиля. З 1986-го по 1992-й рік 650 тисяч отримають статус ліквідаторів, кожен другий з них – у погонах. На ліквідацію мобілізовували як кадрових військових різних спеціальностей, так і звільнених у запас, так званих резервістів. Військові інженери, оператори, зв’язківці, вертолітники – 210 військових частин і підрозділів у самому епіцентрі. У 1986 році для ліквідаторів встановлюють гранично допустимі норми опромінення: 25 рентгенів одноразово, 50 – багаторазово. (Для порівняння: безпечним для людини вважається природний радіаційний фон землі з рівнем до 18-20 мікрорентгенів на годину. Мікрорентген – це одна мільйонна частка рентгена. Згідно з наукою, за 70 років життя в нормальних умовах людина отримує близько 17 берів, що дорівнює всього 17 рентгенам. За все життя!). Проте радіація тим і небезпечна, що не має ні смаку, ні запаху. Тому отримати смертельну дозу в ті дні на ЧАЕС і поблизу неї міг кожен, навіть того не усвідомлюючи.
Олександрієць Володимир Шорник – колишній військовий, нині ветеран, учасник ліквідації на ЧАЕС. У ті часи він проживав у Київській області, де служив у вертолітній частині Повітряних сил. Вранці 26-го квітня військові-вертолітники його тодішньої 225-ї окремої змішаної авіаційної ескадрильї отримують наказ.
«Нам сказали, що необхідно виконати завдання, а саме – політ в Чорнобиль. Щось там сталося: начебто якась аварія на атомній станції. Мовляв, звичайне завдання, нічого особливого. Екіпаж летить на станцію, але перед цим треба сісти на аеродромі в Жулянах, забрати командувача військ Цивільної оборони», – каже пан Володимир. Вони тоді і уявити собі не могли, що чекає їх попереду. «Картина що з землі, що з повітря була жахливою. Реактор розвалений, зверху весь час, безперервно, коптить… Мені запам’яталося, що незважаючи на яскраве сонце, звідти йшло якесь незвичайне, потужне світлове сяйво, випромінення»…
Але на момент вильоту з Жулян вертолітники ще не знали, що саме сталося на ЧАЕС… А вже коли екіпаж підлітав безпосередньо до 4-го енергоблоку, дозиметри на борту гелікоптера почало зашкалювати, отож усвідомлюючи серйозність ситуації, вони сіли на околиці міста Прип’ять.
«Як зараз пам’ятаю, до нас підходить якийсь місцевий чоловік з дитиною і запитує: «Хлопці, ну що там, наскільки це серйозно? Коли ми зможемо вийти на роботу?» Та хтозна, кажемо, може, тижнів через два, не раніше… Ну правда, ні-хто на початку не усвідомлював усього масштабу катастрофи, всього жаху, пов’язаного з нею. Людей більше хвилювало – коли на роботу…
Але для офіцера з кожною годиною перебування там ситуація стає дедалі зрозумілішою. Він ознайомився з картою радіаційої розвідки, і цифри, позначені на ній, вражали: в різних місцях 90, 100 рентгенів…
«Пам’ятаю, мене вразила тоді на карті місцева їдальня «Електрон» (навіть назва її засіла в пам’яті чомусь), розташована неподалік промислової зони ЧАЕС. Там з її фронтального боку позначена радіація у 2080 рентгенів, а позаду 1040… Це на землі. А ми, військові-вертолітники ,отримуємо наказ вести радіорозвідку в повітрі над Прип’яттю разом з фотографом і заодно зробити якомога точніші аерофотознімки.
Летимо. Яскраве сонце. На склі кабіни звідкись стали з’являтися дивні краплі, хоча небо було чисте, без хмар, і краплі не були схожі на водяні, а якісь желеподібні. Як потім ми зрозуміли, це був конденсат радіоактивної пари, яка виділялася знизу, із зруйнованого 4-го реатора… І тут технік доповідає: командир, дозиметр зашкалює. Ми потрапили в зону, де рівень за 600 рентгенів. Треба було терміново виходити з цієї зони»…
Події того дня розгорталися з шаленою швидкістю. Завдяки військовим-дозиметристам, які провели радіаційну розвідку, вже 26-го квітня вище керівництво ухвалює рішення про евакуацію всього населення міста Прип’ять. А для військових ця розвідка коштуватиме здоров’я, для багатьох з них – життя.
«Стан і відчуття були якісь незрозумілі: почуття тривожності, наче земля зараз під тобою розверзнеться… В той же час сонливість, весь час позіхаєш. У роті весь час сухість, в горлі першить…», – каже ветеран.
Володимр Шорник пробуде там до 16 травня. Його завдання як командира – організувати солдатів запасу, так званих «партизанів». Цей батальйон спеціального захисту буде кинутий на вертолітні майданчики. Тут вони працюватимуть на межі людських можливостей.
«Робота була складною. Чотири вертолітні майданчики, на кожному по 9-10 машин (гелікоптерів). Завдання військових запасу було завантажувати на ці майданчики пісок та інші матеріали – доломіт, буру. Воїни запасу і кадрові військові використовувались на найважчих і найнебезпечніших роботах, оскільки цивільні люди не змогли б її виконувати. Це, зокрема, прибирання радіоктивного сміття, дезактивація територій і приміщень.
Пригадую, один із них, Віктор Гудов, працював головним інженером колгоспу. Спокійне, тихе життя. Але одного вечора його викличуть до райвійськкомату і відправлять до Чорнобиля в цей спеціальний батальйон.
Його завдання (в тому числі) було доповідати на початку зміни і в кінці, який рівень радіації був і який став. Вони прибирали сміття на території станції біля реактора №4, на даху станції і в транспортному коридорі, який в самому реакторі. Туди було три шляхи: перший – люди вбігали в підвальне приміщення 3-го реактора і звідти перебігали в транспортний коридор; другий шлях – через інший, скляний коридор вбігали в третій реактор, і зверху по гвинтових сходах спускались в той же підвал, і звідти так само в транспортний коридор.
Все це – і шлях на майданчик, і робота, і шлях назад – тільки бігом, бо перебувати безперервно за такого рівня радіації там можна було лише лічені хвилини. І уявіть: надворі спека, а вони у важкому захисному обладнанні, дихати тільки через респіратори, і все бігом… І третій шлях – коли вже дуже втомлювались і не могли весь час так бігати, то бігли прямо через подвір’я енергоблоку в транспортний коридор.
Тоді, у 86-му, їх називали «біологічними роботами». Через високий рівень радіації техніка відмовляла, і те, що мали б робити машини, довелося виконувати людям. Кожна хвилина коштувала життя. Хаосу не було: така собі армійська розміреність і дисципліна. Хоча це не були кадрові військові, а призовники із запасу, злагодженість була чіткою. Люди «дорослішали» на очах: були хлопці 24-25 років, але відповідальність на собі відчували велику. Дехто з них пробув там до сорока днів, з червня по вересень.
Всі усвідомлювали величезну небезпеку, але все одно боролися. Права на помилку у них не було. Прикро, що і до цього батальйону, і до інших підрозділів так званих «партизанів», які фактично були кинуті «на амбразуру», держава поставилась якось не- чесно…», – ділиться пан Володимир.
30 листопада 1986 року вважається днем завершення будівництва саркофага. Та робота ліквідаторів на ЧАЕС на цьому не закінчиться: ще кілька років після того сюди прибуватимуть військові. І хоча дози опромінення будуть зменшені до 10-ти рентгенів, роботи для них менше не стане. Залишатимуться так звані «карти забруднення» з різним рівнем радіоактивного випромінення на території станції, які потрібно було дезактивовувати.
«В одного з моїх знайомих, Григорія Вакуленка, який прибув на ЧАЕС у 1987 році, аж 54 виходи «на пічку» – так військові називали роботу на реакторах, – продовжує наш співрозмовник. – І при цьому люди не знали точно, який там рівень радіації, але іноді він був такий, що відчувався навіть фізично. Як каже Григорій, він відчував це ниючим болем у ногах нижче колін»…
…Сьогодні про Чорнобиль написано багато. Щороку людство вшановує пам’ять загиблих на ЧАЕС. Та донині ставлення держави до ліквідаторів неоднозначне. Постійне недофінансування чорнобильських програм, весь час під знаком запитання пільги та грошове забезпечення. Тодішні захисники сьогодні дуже часто один на один зі своїми проблемами. Декому довелося чи доводиться докладати чималих зусиль, щоб довести державі свою участь у ліквідації.
«Я сам бачив у багатьох таку собі довідку, видану державними органами, з дивним, як на мій погляд, формулюванням: «Документи знищені у зв’язку з їхньою радіаційною забрудненістю». Виходить, документ знищений, бо він радіаційно забруднений, а людина – власник цього документа – тепер повинна доводити, що вона теж мала стосунок з цією ж радіацією», – з прикрістю каже майор у відставці, ліквідатор аварії на ЧАЕС Володимир Шорник.
Посвідчення ліквідаторів отримали понад 600 тисяч людей. Кожному з них Чорнобиль залишив певне число отриманих рентгенів. Більшість з них живе з невиліковними хворобами, багатьох уже нема. Та ці люди виконали свій обов’язок перед державою, а от держава і досі перед ними в боргу…
О. Наріжний
Немає коментарів:
Дописати коментар