Чверть століття минає з трагічного дня, коли пролунав вибух на Чорнобильській атомній станції. Урядовці готуються відзначити дату з пафосом. Підготували проекти постанов, щоб «збільшити», «підвищити», «добавити», «впорядкувати». Все гарно! Але протягом цього часу на темі Чорнобиля, наче на благодатному грунті, підживленому державними грошима, виросли інші проблеми, які чиновникам дуже хотілося б замаскувати. Розмовляємо з головою обласної громадської організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів Чорнобильської катастрофи «Чорнобиль-єдність» Василем Проданом:
– Більшості тих, хто насправді віч-на-віч зіткнувся з «мирним атомом», вже немає в живих. Між тим, кількість тих, хто претендує на соціальне забезпечення, яке передбачене для ліквідаторів і потерпілих чорнобильців, щороку зростає. Чим можна пояснити це явище?
– Якщо чесно поглянути правді у вічі, то з 3265 інвалідів-чорнобильців Вінниччини 1615 насправді ніколи не були у зоні ЧАЕС. Це люди, котрі проживали у 4-й зоні радіоконтролю і переселенці з Житомирщини. Вони не користувалися пільгами, але коли отримали інвалідність, то отримали першу категорію і максимальне соціальне забезпечення. Але є ще й інша категорія пільговиків. Після перереєстрації інвалідів-чорнобильців та ліквідаторів, яку провели у 1998 році, 150 «лжеліквідаторів» на Вінниччині позбулися посвідчень. 530 мають підтвердити свій статус, направивши документи до спірної комісії. Всього в Україні забрали 20 тисяч посвідчень. Але нікому й на думку не спало поцікавитися, хто ж їх видавав, з чиєї легкої руки і за чиїм підписом державні гроші виділялися на забезпечення всіх пільг і гарантій таким «чорнобильцям»! На соціальне забезпечення чорнобильців усіх категорій щороку потрібно не менше 60 мільярдів гривень. Насправді виділяється 2-3 мільярди, з яких 31 мільйон отримує Вінниччина. Це аж 10-12 відсотків від потреби.
– Але ж у Законі «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 1991 року чітко вказано, кому, за що і скільки виплачувати...
– Приймали його навздогін «розвинутому соціалізмові», — посміхається Василь Продан. — Там і справді передбачений соціальний захист для чорнобильців, все розписане: і пільги, і виплати, і гарантії держави з забезпечення охорони здоров’я. Ніби хотіли зробити більше справедливості, а насправді вийшло навпаки. Ось приклад. У 1996 році урядом, котрим на той час керував Павло Лазаренко, була прийнята постанова про перерахування пенсій ліквідаторам, які були «в зоні» у 1986 році до 31 липня незалежно від кількості днів. Цим скористалися посадовці, котрі мали відрядження в зону аварії на ЧАЕС у перші дні аварії, і пенсії отримали не дійсно ліквідатори, які насправді постраждали, а «одноденки». Таке враження, ніби вони навмисно писали закон «під себе».
На сьогодні до цього закону внесено вже більше 30 змін і доповнень, які не покращують, а погіршують життя інвалідів та ліквідаторів аварії. Наприклад, закон гарантував щорічне безкоштовне надання путівки на санаторно-курортне лікування або компенсацію вартості невикористаної путівки. Раніше вартість невикористаної путівки складала 70 гривень. У 2008 році середню вартість путівки Кабмін визначив як 250 гривень в той час, коли реально вона коштувала вже 3-5 тисяч гривень.
Те саме з безкоштовними ліками. На Вінниччині ніби й дають ліки, але це справжня бюрократична морока і отримати їх можна через кілька місяців. У Вінниці була чорнобильська аптека по вулиці Шевченка. Але правила гри в країні змінилися, почалася ера державних закупівель з проведенням тендерів. Після цього вона свій статус втратила. За кожним районом закріпили міські комунальні аптеки, які обслуговують безкоштовні рецепти чорнобильців. Але чомусь саме тут ліки дорожчі, ніж у звичайних аптеках. 1 мільйон гривень виділявся на забезпечення ліками вінницьких чорнобильців раніше. Зараз — 700-800 тисяч. Люди протягом кількох годин розбирають ліки, які закуповуть на місяць. Один мій товариш-ліквідатор так і не дочекався потрібних медикаментів...
– Боротися з цілою системою непросто. Мабуть, тому громадська організація, яку ви очолюєте, взялася допомагати окремо кожній конкретній людині?
– Сумний досвід минулих років вже показав, що попередні організації, які мали б опікуватися проблемами чорнобильців (наприклад, «Союз Чорнобиль», заступником голови якої я працював довгий час), насправді вирішує проблеми вузького кола осіб. Їх «прикормила« влада. Мене недолюблюють, мабуть, тому, що для себе нічого не прошу. У 1986 році як прапорщик хімічної служби внутрішніх військ 35 діб працював на пункті дезактивації в Іванківському районі.
А потім ще два роки проходив службу в «атомному» полку. У дев’яності, коли пенсії виплачувалися погано, я просто збирав торби, їхав до Хелму на заробітки, тим і рятував сім’ю. Три роки тому мені вдалося добитися від обласної ради виплат вдовам чорнобильців. Це єдина область в Україні, де кожна вдова чорнобильця-ліквідатора раз на рік до Дня ліквідатора отримує 50 відсотків від мінімальної зарплати. На Вінниччині таких 670 сімей. Інші півтори тисячі сімей просто не змогли довести зв’язок смерті свого чоловіка або батька з аварією на ЧАЕС.
Два роки тому до мене звернулася сім’я ліквідатора з Хмільника. Вони витратили 16,5 тисячі на операцію на серці і запитали, як відшкодувати ці гроші. Що можна було порадити? Звертатися до столиці. З державного бюджету на таке виділяється 1 мільйон гривень. Але виявилося, що черга розписана на кілька років вперед на мільйони гривень. На щастя, Вінницька міська рада виділила на лікування Володимиру Чоботюку 10 тисяч гривень. Історій таких, до речі, не так мало, але не всі вони мають щасливе завершення. Ось, наприклад, живе на вулиці Кармалюка, 5 у своїй згорілій хатині ліквідатор-інвалід 2 групи Віталій Стребков. Дружина його покинула, бо він неходячий, сусідка приглядає. Чоловік отримує мізерну пенсію, але «чорнобильських» доплат не має. Все тому, що вогонь знищив документи. Довелося зайнятися їхнім відновленням. Пенсію чоловікові трохи збільшили.
Ще одна сім’я інваліда-ліквідатора стала жертвою чиновницького свавілля. Павло Остапенко вже давно не працює за станом здоров’я. Його дружина, яка теж має статус потерпілої, до недавнього часу працювала на підприємстві «Теплокомуненерго». Але нещодавно її звільнили, хоча не мали на це права. Тепер ці двоє людей покинуті напризволяще. Через газету хотів би звернутися до всіх небайдужих і небідних людей допомогти Остапенкам.
Ось так нині дякує держава людям, які кинулися рятувати її від наслідків катастрофи. Вони нині опиняються у принизливій ролі прохача. Про їхній подвиг згадують лише двічі на рік, хоча мали б пам’ятати вічно.
– Більшості тих, хто насправді віч-на-віч зіткнувся з «мирним атомом», вже немає в живих. Між тим, кількість тих, хто претендує на соціальне забезпечення, яке передбачене для ліквідаторів і потерпілих чорнобильців, щороку зростає. Чим можна пояснити це явище?
– Якщо чесно поглянути правді у вічі, то з 3265 інвалідів-чорнобильців Вінниччини 1615 насправді ніколи не були у зоні ЧАЕС. Це люди, котрі проживали у 4-й зоні радіоконтролю і переселенці з Житомирщини. Вони не користувалися пільгами, але коли отримали інвалідність, то отримали першу категорію і максимальне соціальне забезпечення. Але є ще й інша категорія пільговиків. Після перереєстрації інвалідів-чорнобильців та ліквідаторів, яку провели у 1998 році, 150 «лжеліквідаторів» на Вінниччині позбулися посвідчень. 530 мають підтвердити свій статус, направивши документи до спірної комісії. Всього в Україні забрали 20 тисяч посвідчень. Але нікому й на думку не спало поцікавитися, хто ж їх видавав, з чиєї легкої руки і за чиїм підписом державні гроші виділялися на забезпечення всіх пільг і гарантій таким «чорнобильцям»! На соціальне забезпечення чорнобильців усіх категорій щороку потрібно не менше 60 мільярдів гривень. Насправді виділяється 2-3 мільярди, з яких 31 мільйон отримує Вінниччина. Це аж 10-12 відсотків від потреби.
– Але ж у Законі «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», від 1991 року чітко вказано, кому, за що і скільки виплачувати...
– Приймали його навздогін «розвинутому соціалізмові», — посміхається Василь Продан. — Там і справді передбачений соціальний захист для чорнобильців, все розписане: і пільги, і виплати, і гарантії держави з забезпечення охорони здоров’я. Ніби хотіли зробити більше справедливості, а насправді вийшло навпаки. Ось приклад. У 1996 році урядом, котрим на той час керував Павло Лазаренко, була прийнята постанова про перерахування пенсій ліквідаторам, які були «в зоні» у 1986 році до 31 липня незалежно від кількості днів. Цим скористалися посадовці, котрі мали відрядження в зону аварії на ЧАЕС у перші дні аварії, і пенсії отримали не дійсно ліквідатори, які насправді постраждали, а «одноденки». Таке враження, ніби вони навмисно писали закон «під себе».
На сьогодні до цього закону внесено вже більше 30 змін і доповнень, які не покращують, а погіршують життя інвалідів та ліквідаторів аварії. Наприклад, закон гарантував щорічне безкоштовне надання путівки на санаторно-курортне лікування або компенсацію вартості невикористаної путівки. Раніше вартість невикористаної путівки складала 70 гривень. У 2008 році середню вартість путівки Кабмін визначив як 250 гривень в той час, коли реально вона коштувала вже 3-5 тисяч гривень.
Те саме з безкоштовними ліками. На Вінниччині ніби й дають ліки, але це справжня бюрократична морока і отримати їх можна через кілька місяців. У Вінниці була чорнобильська аптека по вулиці Шевченка. Але правила гри в країні змінилися, почалася ера державних закупівель з проведенням тендерів. Після цього вона свій статус втратила. За кожним районом закріпили міські комунальні аптеки, які обслуговують безкоштовні рецепти чорнобильців. Але чомусь саме тут ліки дорожчі, ніж у звичайних аптеках. 1 мільйон гривень виділявся на забезпечення ліками вінницьких чорнобильців раніше. Зараз — 700-800 тисяч. Люди протягом кількох годин розбирають ліки, які закуповуть на місяць. Один мій товариш-ліквідатор так і не дочекався потрібних медикаментів...
– Боротися з цілою системою непросто. Мабуть, тому громадська організація, яку ви очолюєте, взялася допомагати окремо кожній конкретній людині?
– Сумний досвід минулих років вже показав, що попередні організації, які мали б опікуватися проблемами чорнобильців (наприклад, «Союз Чорнобиль», заступником голови якої я працював довгий час), насправді вирішує проблеми вузького кола осіб. Їх «прикормила« влада. Мене недолюблюють, мабуть, тому, що для себе нічого не прошу. У 1986 році як прапорщик хімічної служби внутрішніх військ 35 діб працював на пункті дезактивації в Іванківському районі.
А потім ще два роки проходив службу в «атомному» полку. У дев’яності, коли пенсії виплачувалися погано, я просто збирав торби, їхав до Хелму на заробітки, тим і рятував сім’ю. Три роки тому мені вдалося добитися від обласної ради виплат вдовам чорнобильців. Це єдина область в Україні, де кожна вдова чорнобильця-ліквідатора раз на рік до Дня ліквідатора отримує 50 відсотків від мінімальної зарплати. На Вінниччині таких 670 сімей. Інші півтори тисячі сімей просто не змогли довести зв’язок смерті свого чоловіка або батька з аварією на ЧАЕС.
Два роки тому до мене звернулася сім’я ліквідатора з Хмільника. Вони витратили 16,5 тисячі на операцію на серці і запитали, як відшкодувати ці гроші. Що можна було порадити? Звертатися до столиці. З державного бюджету на таке виділяється 1 мільйон гривень. Але виявилося, що черга розписана на кілька років вперед на мільйони гривень. На щастя, Вінницька міська рада виділила на лікування Володимиру Чоботюку 10 тисяч гривень. Історій таких, до речі, не так мало, але не всі вони мають щасливе завершення. Ось, наприклад, живе на вулиці Кармалюка, 5 у своїй згорілій хатині ліквідатор-інвалід 2 групи Віталій Стребков. Дружина його покинула, бо він неходячий, сусідка приглядає. Чоловік отримує мізерну пенсію, але «чорнобильських» доплат не має. Все тому, що вогонь знищив документи. Довелося зайнятися їхнім відновленням. Пенсію чоловікові трохи збільшили.
Ще одна сім’я інваліда-ліквідатора стала жертвою чиновницького свавілля. Павло Остапенко вже давно не працює за станом здоров’я. Його дружина, яка теж має статус потерпілої, до недавнього часу працювала на підприємстві «Теплокомуненерго». Але нещодавно її звільнили, хоча не мали на це права. Тепер ці двоє людей покинуті напризволяще. Через газету хотів би звернутися до всіх небайдужих і небідних людей допомогти Остапенкам.
Ось так нині дякує держава людям, які кинулися рятувати її від наслідків катастрофи. Вони нині опиняються у принизливій ролі прохача. Про їхній подвиг згадують лише двічі на рік, хоча мали б пам’ятати вічно.
Вислухала Тетяна КОНДРАТЬЄВА
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар