-->

21.05.12

Безцінне правосуддя

Недавно їздив я на історичну батьківщину – у славне місто Донецьк. Наслухався стільки, що тем для писанини вистачить на рік. Наприклад, судді бідкаються на перевантаженість роботою через те, що в багатьох судах Донецької області є вакансії, які не заповнюються роками. І не тому не заповнюються, що не має бажаючих вдягнути мантію, а виключно через безумні розцінки. Так, у обласному центрі за те, щоби стати суддею, треба викласти 100 тисяч доларів.

Подейкують, що недавно до голови Калінінського райсуду Донецька Володимира Федоровича Ушенка начебто звернулись колеги з проханням зменшити ціну, оскільки нема кому працювати. У цьому суді є дві вільних вакансії, але 100 «штук баксів» — то абсолютно «непідйомна» сума в нинішніх донецьких реаліях. Бо якщо в докризові часи гроші, сплачені за призначення суддею, «відбивались» максимум за три роки, нині народ сильно побіднішав. А ті, хто ще має кошти, перебрались до Києва. Як жартують самі донецькі судді, ще два-три роки такого зубожіння, й доведеться судити за законом.

Чи дійсно від Ушенка вимагали зменшення ціни на суддівську мантію, чи це лише плід розбурханої уяви зголоднілих жерців незрячої богині – нам то не відомо. Свічку ми, як кажуть, не тримали й у подібних високоінтелектуальних розмовах участі не брали. Але, як стверджують злостивці, пан Ушенко категорично запевнив, що від нього нічого не залежить, цін він не встановлює й працює лише за комісійні. А претензії, мовляв, треба висувати заступникові керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Нані Суліківні Отроді.

Кому й скільки. Історія питання

Поголос про те, що посади суддів в Україні продаються, уперше пішов ще десять років тому, коли Вищу раду юстиції – конституційний орган, до повноважень якого належить внесення Президентові України подання про призначення суддів на посади – очолював Сергій Васильович Ківалов. Серед юридичної спільноти ходили чутки, що за призначення в районний суд столиці треба було по тих часах викласти не менше, ніж 50 тисяч доларів. Хоча в Мухосранський райсуд цілком реально було потрапити й за суму, вдесятеро меншу.

Але справжній бум з продажу посад у судах розпочався невдовзі після перемоги «помаранчевої революції». Вища рада юстиції була хутенько відсунута від грошових потоків, а папірці з портретами американських президентів зашаруділи спочатку в Секретаріаті РНБОУ, а згодом – у Секретаріаті Президента.

Зараз вже призабулась постать Валерія Наумовича Івченка, а, між тим, у 2005 році він вважався головним уповноваженим по збору грошей, будучи начальником управління РНБОУ, якому «народний президент» Ющенко доручив керувати реформуванням судової гілки влади в Україні. Процарював Івченко недовго, але його біографія варта того, щоби відтворити найбільш кричущі її етапи.

Скільки разів цей самий Івченко притягувався до кримінальної відповідальності – годі й порахувати. Оскільки вперше з практичним застосуванням Кримінального кодексу цей герой «помаранчевої революції» ознайомився ще в листопаді далекого 1993 року завдяки зусиллям Черкаського управління по боротьбі з організованою злочинністю. На той момент Валерій Наумович очолював фірму «Економ-Інвест» і займався незаконними валютними операціями без відповідної ліцензії Нацбанку. Яким чином Івченку вдалося «домовитися» з правоохоронцями – історія умовчує, але кримінальна справа пилилася в міліції доти, доки в 2001 році не був ухвалений новий Кримінальний кодекс з декриміналізацією скоєного Івченком злочину.

Через п’ять років, у квітні 1998 року, черкаські УБОЗівці знову порушили проти Івченка кримінальну справу. На цей раз – за шахрайство з фінансовими ресурсами. Як виявилося, за три роки до того, в квітні 1995 року, Івченко під договір з Управлінням капітального ремонту отримав в обласній дирекції «Укрсоцбанку» кредит в сумі 535,5 тисяч грн. начебто для будівництва житла для черкащан. Кредит, звісно, повернутий не був. Після чого з’ясувалося, що Івченко, оформлюючи кредитну угоду, надав у банк завідомо брехливу інформацію про наявність в очолюваної ним фірми майна, яке передавалося в заставу. Втім, і ця кримінальна справа якимсь чином була закрита за відсутністю в діях Івченка складу злочину.

Одначе того ж року фортуна повернулася до Валерія Наумовича, який вже обіймав посаду в.о. генерального директора Науково-виробничого об’єднання «Ротор», м’яким місцем і він був засуджений за статтею 167 КК України в минулій редакції (службова недбалість), оскільки ніяк не міг пояснити, куди ж поділися товарно-матеріальні цінності ввіреного йому підприємства.

Попри судимість, у подальшому Валерій Івченко пересів у крісло генерального директора розташованого в Черкасах Державного науково-виробничого підприємства «Зброя України» («ЗУБР»). Зрозуміло, що нові кримінальні справи не забарилися. Так, у жовтні 1998 року проти Івченка була порушено аж дві кримінальних справи: одна за те, що він за державні кошти придбавав для «ЗУБРа» в своєї фірми «Економ-Інвест» матеріали за завищеними цінами. Друга – за крадіжку з каси підприємства 3857грн.

Наступного, 1999 року, він був притягнутий до кримінальної відповідальності ще по одному епізоду. Як було встановлено слідством, у 1997 році Івченко, працюючи на «Роторі», продав якомусь директорові приватної фірми «Термінал» Архопову належний НВО мазут на суму майже 13 тис. грн., які розчинилися в невідомому напрямі.

Зрозуміло, що на посаді гендиректора «ЗУБРа» Івченко також затримався недовго. Але сумував він з того не дуже, швидко знайшовши не менш ласу ділянку роботу. Тому наступні кримінальні справи порушувалися проти Івченка вже як арбітражного керуючого. Щоправда, за законом, арбітражними керуючими можуть призначатися лише особи, що мають вищу юридичну або економічну освіту. Ані тієї, ані тієї Валерій Наумович отримати так і не спромігся, що, втім, не завадило йому вказувати в анкетних даних, що начебто в 1998 році він одержав диплом Національної юридичної академії ім.Ярослава Мудрого. Правда ж полягає в тому, що, провчившись к тій академії 2 роки, Івченко був відрахований у 1998 році за невиконання навчального плану. Але, як бачимо, це ніяк не позначилося на юридичній кар’єрі Валерія Наумовича, який пройшов трудовий шлях від арбітражного керуючого до начальника Управління РНБОУ з липовою довідкою про вищу юридичну освіту.

А шлях це був усипаний аж ніяк не трояндами. Так, лише в 2002 році проти Івченка кримінальні справи порушувалися тричі: за шахрайство з фінансами сільськогосподарського кооперативу «Зоря» з м.Умань, за крадіжку коштів ТОВ «Національна юридична компанія» з м.Черкас і за замах на розкрадання майна Державного акціонерної компанії «Хліб України».

Ще одна кримінальна справа була порушена проти Івченка в жовтні 2003 року Генеральною прокуратурою України за підробку документів, якими вдалося ввести в оману господарський суд Кіровоградської області та незаконно стягнути з Українського республіканського творчо-виробничого центру «Сігма» 6 млн. грн. Ця справа, передана Генпрокуратурою для проведення досудового слідства в прокуратуру м.Кіровограда, була закрита за досить дивних обставин і довгий час перебувала без руху в Генеральній прокуратурі України, куди її витребували для перевірки…

Зрозуміло, що кращого реформатора судової гілки влади в Україні годі було й шукати. Але після того, як автор цих рядків восени 2005 року оприлюднив біографію Івченка, Генеральна прокуратура України відновила провадження в кримінальній справі проти тепер вже начальника Управління РНБОУ, а сам Валерій Наумович був оголошений у розшук. Через що українські судді залишились безнаглядними й навіть стали отримувати призначення на посади безкоштовно. Втім, ненадовго.

Наступний етап перетворення процедури призначення суддів на високоприбутковий бізнес асоціюється з прізвищем заступника керівника Секретаріату Президента України Ігоря Геляровича Пукшина. Певний час Ігор Гелярович проявляв свої таланти на адвокатських теренах (адвокатське об’єднання «Бона Фідес», адвокатська компанія «Правіс», адвокатська фірма «Пукшин і партнери»), тобто належав до числа тих, хто «заносить» у суддівські кабінети. Але після призначення на високу посаду в жовтні 2006-го він переконався, що рух грошових знаків пречудово може йти і в зворотному напрямку.

Гроші в Секретаріаті брали за все, що тільки належало до компетенції глави держави в питаннях судоустрою: за призначення суддів уперше, за призначення на адміністративні посади в судах, за ігнорування подань Вищої ради юстиції про звільнення суддів за порушення присяги тощо. Ось як легендарний «колядник» Ігор Зварич розповідав на слідстві про те, як він за допомогою голови Вищого адміністративного суду Олександра Пасенюка (нині – суддя Конституційного Суду України) опинився в кріслі голови Львівського апеляційного адміністративного суду:

«…Пасенюк О.М. зазначив, що на посаді голови я повинен чітко виконувати його вказівки, які стосуються конкретних справ, вразі його приїзду у Львів чи іншу область територіальної юрисдикції суду апеляційного займатися організацією його відпочинку та його друзів, співпрацювати з його другом Тертичним В.Г., пам’ятати, що одноразова дача грошей на посаду голови це не вирішення питання, періодично потрібно привозити гроші, які потрібні йому на різні організаційні потреби.

Після цього Пасенюк О.М. подав подання у Раду суддів адміністративних судів України на призначення мене головою Львівського апеляційного адміністративного суду, яке було позитивно вирішено Радою суддів та подав подання з Рішенням Ради Суддів Президенту України на моє призначення.

Однак вирішення цього питання в Секретаріаті Президента України затягнулося, внаслідок чого, як мені було сказано Пасенюком О.М. під час телефонної розмови, що повернулись матеріали відносно мене у Вищий адміністративний суд України без розгляду…

Через деякий час я, попередньо узгодивши по телефону, приїхав до Пасенюка О.М. щоб вияснити ситуацію з моїм призначенням на посаду голови суду. Пасенюк О.М. прийняв мене у своєму службовому кабінеті та сказав, що є певні труднощі з проходженням моїх документів через працівників Секретаріату Президента України, йому потрібні додаткові кошти, а саме 100 тис. євро, після чого він знову займеться скеруванням моїх документів в Секретаріат Президента України повторно… після чого по телефону домовився з Пасенюком О.М., щоб він мене прийняв.

Узгодивши з ним годину, я прийшов у Вищий адміністративний суд України, в приймальню до голови суду і був ним прийнятий. В кабінеті голови суду на вимогу Пасенюка О.М. я передав йому 120 тис, доларів США в конверті жовтого кольору, який він взяв та положив у шухляду стола, повідомивши мені, що буде вдруге подавати мої документи в Секретаріат Президента України та підтримувати мою кандидатуру на посаду голови апеляційного суду на Раді суддів».

Що ж стосується призначення суддів уперше, то вже в 2008 році вартість такої суддівської посади в нецентральному суді столиці (про Печерський та Шевченківський райсуди мова не йде – призначення в ці осідки правосуддя завжди здійснювалось на індивідуальній основі з індивідуальними розцінками) сягнула 200 тисяч доларів. Причому, бажаючих не бракувало – кандидати в судді брали кредити чи, навіть, продавали квартири, аби тільки потрапити на омріяну і, головне, прибуткову посаду.

Обрії перебудови

Станом на 2 квітня 2010 року, коли Андрій Портнов усівся в крісло заступника глави Секретаріату Президента України — керівника головного управління з питань судової реформи і судового устрою, процедура призначення суддів на посаду виглядала наступним чином. Перші перемовини з неофітом з окресленням «ціни питання» вів голова районного суду. Саме він добирав собі співробітників з числа довірених адвокатів, прокурорських працівників чи міліціонерів, визначався з наявністю вакансій, домовлявся з головою апеляційного суду області (міст Києва та Севастополя) про позитивний результат кваліфікаційних іспитів.

Далі здобувач суддівської мантії проходив співбесіду та складав екзамени в обласній кваліфікаційній комісії, що діяла, по-суті, при апеляційному суді. Після чого документи надходили до Вищої ради юстиції, яка, як правило, своїм рішенням рекомендувала призначити пана такого-то (пані таку-то) на посаду судді й передавала документи в Адміністрацію/Секретаріат Президента України для підготовки відповідного Указу.

Зрозуміло, що всі, причетні до цього процесу, хотіли підзаробити, втім у Секретаріаті Президента за часи того ж Пукшина осідало до 75% всіх сум. Але світова фінансова криза, яка докотилась до України в 2009 році, внесла свої корективи. Систему треба було міняти, оскільки людей, здатних заплатити за суддівську мантію, різко поменшало, а доходність професії судді істотно впала.

Розроблений Портновим і внесений до Верховної Ради від імені Президента Януковича Закон України «Про судоустрій і статус суддів» докорінно змінив рух грошових потоків. Голови судів були повністю усунуті від добору кандидатів, а обласні кваліфікаційні комісії ліквідовані. Натомість практично всі повноваження з добору суддівських кадрів були передані одному органу – Вищій кваліфікаційній комісії суддів України – яку очолив близький до Портнова Ігор Самсін. Зрозуміло, що всі кошти також зосередилися в одній інституції, яка й не збиралась ділитись зі «суміжниками». Більш того, за Вищою радою юстиції та Адміністрацією Президента України були залишені лише декоративні функції – схвалювати рішення про призначення суддів на посади, винесені ВККСУ ім.Портнова.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Немає коментарів:

Дописати коментар