Виконання рішень суду суб’єктами владних повноважень – правовий та етичний аспекти
Однією із найгостріших проблем вітчизняного судочинства є реальне виконання судових рішень.
Конституція України (стаття 124) встановлює, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України [1]. Ці положення також відображені у ст.ст. 1, 11 Закону України «Про судоустрій України», із уточненням по колу осіб, а саме: судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України[5], та ст.7, 14 КАС України.
Реальне виконання рішення суду сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету, судове рішення за своєю суттю охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, окрім того є завершальною стадією судового провадження.
Крім того, за своєю суттю та правовими наслідками судове рішення має силу закону, хоч при цьому не створює нових правових норм, а лише відновлює порушене право.
Швидкий розгляд адміністративної справи та швидке виконання рішення суду є запорукою ефективності правосуддя. Це відображено зокрема і в рішеннях Європейського суду з прав людини, які після ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (1997 рік) стали частиною національного законодавства. У них відзначається, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя.Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 Конвенції стороні на судовому етапі, втрачають сенс. (наприклад, рішення Горнсбі проти Греції від 19.03.1997р.) [8].
Аналогічні засадничі твердження містяться і в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України № 361/2006 від 10 травня 2006 року. Вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав.У той самий час судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням – відзначається у Концепції [7].
Однак практика свідчить, що існуюча система виконання рішень суду не відповідає потребам часу та часто є малоефективною.
Так, до Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянки Я. до Міністерства охорони навколишнього природного середовища України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення її із займаної посади, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу і моральної шкоди.
Вінницьким окружним адміністративним судом винесено постанову, якою частково задоволено вимоги гр.Я., а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Також зобов’язано Міністерство поновити Я. на займаній посаді та стягнути з Міністерства на користь Я. заробітну плату за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день фактичного поновлення на посаді, а також моральну шкоду в розмірі 500 грн.
Постанову в частині поновлення Я. на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць, відповідно до ст.256 КАС України, допущено до негайного виконання.
На виконання даної постанови видано виконавчий лист, яким зобов’язано Міністерство охорони навколишнього природного середовища України поновити Я. на займаній посаді.
Однак державним виконавцем винесена постанова про відмову в відкритті виконавчого провадження на підставі статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», у зв’язку із тим, що у поданому на виконання виконавчому документі боржником зазначене „Міністерство охорони навколишнього природного середовища”. В постанові про відмову у відкритті виконавчого провадження зазначено, що в системі органів виконавчої влади існує Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Це, на думку державного виконавця, є обставиною, яка виключає здійснення виконавчого провадження. Але очевидно те, що вказане Міністерство не може бути міністерством будь-якої іншої держави. Тобто одне слово, яке не впливає на правильність розуміння державним виконавцем суті рішення, відіграло вирішальну роль при прийнятті рішення органом ДВС про відмову у виконанні законного рішення суду.
Цим самим грубо порушено субординацію нормативних актів. Не викликає сумніву той факт, що виконавчий лист є похідним документом від рішення суду.Крім того, судове рішення, що набрало законної сили, є підставою для його виконання. А винесена на формальних підставах постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження – не що інше, як невиконання державним виконавцем своїх службових обов’язків, і, знову, порушення субординації нормативного акту – шляхом винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження, вчинення перепон для виконання правосудного рішення.
Таким чином, Закон України «Про виконавче провадження» надає виконавчому листу вищої юридичної сили порівняно із рішенням суду, що є принципово невірною позицією. Підставою для виконання рішення суду повинно бути саме рішення.
Найбільш логічним і оптимальним способом звернення рішення до виконання вбачаємо його направлення особі, на яку покладено обов’язок виконання рішення, згідно зі статтею 257 Кодексу адміністративного судочинства України.
Звертаємо увагу на те, що суду надано контрольні функції за ходом виконання рішення, передбачені в положеннях статей 257 та 267 Кодексі адміністративного судочинства України. З огляду на тенденції щодо ролі суду у процесі виконання судових рішень, вони заслуговують на окрему увагу.
Причиною закріплення в Кодексі адміністративного судочинства України цих положень є те, що під час його розробки за основу брались європейські стандарти розгляду справ стосовно органів державної влади, де останній є взірцем для суспільства, а державний службовець бездоганно виконує закони, рішення ж суду має силу закону, підлягає виконанню негайно і не потребує виконання в примусовому порядку, через будь-який виконавчий орган.
Отже, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Це положення статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України [3] має концептуальне значення, оскільки встановлює, що безпосередньо судове рішення (а не жоден похідний від нього документ) має достатню юридичну силу, щоб встановити певний обов’язок для його виконання.
Основним законодавчим механізмом, покликаним забезпечити виконання рішень суду, є відповідальність за його невиконання.
Що стосується виконання судового рішення, де відповідачем є орган державної влади України, слід відзначити наступне. Відповідно до статті 124 Конституції України [1], статті 11 Закону України «Про судоустрій України» [5] та частини 2 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України [3] постанови в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.
Особливістю дисциплінарної відповідальності державних службовців є те, що дисциплінарні стягнення до них застосовуються за невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює
Стаття 5 Закону України «Про державну службу» [6] передбачає, що державний службовець зокрема повинен сумлінно виконувати свої службові обов’язки та не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.
Крім того, державна служба ґрунтується на принципах служіння народу, законності, персональної відповідальності за виконання службових обов’язків, закріплених Законом України «Про державну службу» [6].
Таким чином невиконання рішення суду, яке має силу закону, дискредитує орган державної влади в очах суспільства, а, отже, і порушує охоронюваний законом інтерес, та тягне за собою відповідальність.
Державний службовець зобов’язується вірно служити народу України, суворо дотримуватись Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю носити високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки.
Невиконання рішення суду органом державної влади та державним службовцем є неприпустимим, оскільки, відповідно до статті 19 Конституції України[1], орган державної влади та державний службовець діє в межах Закону і не може його порушувати. В той же час, державний службовець, який не виконує рішення суду, не може обіймати посаду державного службовця, оскільки порочить його високе «звання», та порушує данну ним присягу державного службовця.
Отже, виконання судового рішення є прямим обов’язком державного службовця.
Окрім того, невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену, зокрема, і статтею 382 Кримінального кодексу України, за якою склад злочину формується в разі умисного невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню. Санкції цієї статті обов’язково включають заборону обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю строком до трьох років [2].
Стаття 382 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачає преюдиції для настання відповідальності за даним складом злочину не потрібна попередня наявність або відсутність виконавчого провадження, тобто цей фактор не впливає на вирішення питання про порушення кримінальної справи, оскільки стаття 382 Кримінального кодексу України не пов’язує настання кримінальної відповідальності з будь-якими виконавчими діями, що також підтверджується частиною 1 статті 2, статтею 3 Кримінального кодексу України, відповідно до якої лише Кримінальним кодексом України визначається злочинність діяння, його караність та інші кримінально-правові наслідки [2].
Отже, постає питання про необхідність участі державного виконавця у процесі виконання рішень суду, де зобов’язаними особами виступають службові особи – суб’єкти владних повноважень. Для цього необхідно на основі аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» з’ясувати його призначення.
Четвертою частиною статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України [3] законодавець обумовлює питання примусового виконання судових рішень в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Цим підкреслюється винятковість саме примусового виконання рішення адміністративного суду.
У статті 2 Закону України „Про виконавче провадження” [4] вказано, що на Державну виконавчу службу (що входить до системи органів Міністерства юстиції України) покладається примусове виконання рішень. Отже, правова природа діяльності органів ДВС та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов’язок.
З цією метою законодавець наділяє державного виконавця відповідним інструментарем (стаття 4 Закону України «Про виконавче провадження» [4]).
Однак аналіз цієї статті дає нам можливість пересвідчитись в тому, що основним призначенням органів ДВС є виконання рішень суду, в яких передбачені заходи примусового виконання.
У статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» [4] чітко визначено поняття сторін виконавчого провадження – це боржник та стягувач.
Стягувачем, згідно із законом, є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ.
Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням) або утримуватись від їх вчинення.
Отже, виходячи із того,що сторонами виконавчого провадження Закон визначає боржника та стягувача, примусове виконання рішення органами ДВС передбачає наявність боргу або певного його еквіваленту.
Закон України «Про виконавче провадження» передбачає також виконання органами ДВС рішень судів немайнового характеру, однак, як уже зазначалось, це відноситься до суб’єктів, які не підпадають під дію Закону України «Про державну службу».
Підсумовуючи викладене, враховуючи декларований у нашому суспільстві принцип верховенства права, згідно з яким має вирішальне значення не тільки буква закону, а і дух закону, вважаємо за необхідне на законодавчому рівні визначення ролі державної виконавчої служби у виконанні рішень судів службовими особами та державними службовцями. Для цього потрібно в рамках проведення правової реформи сприяти створенню прецеденту та поширенню практики щодо обов’язковості виконання рішень судів службовими особами та державними службовцями, постійного контролю за виконанням рішень суду, а в разі їх невиконання, ініціювання судом притягнення посадових осіб до кримінальної відповідальності відповідно до ст.382 КК України.
Голова Вінницького
окружного адміністративного суду Віталій Кузьмишин
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
2. КК України
3. КАС України
Немає коментарів:
Дописати коментар