Дорогий синку Вікторе!
В ці вересневі дні тобі виповнилося б рівно шістдесят…
Навіть у найжахливішому сні-видиві колись не могло уявитися, що звертатимуся до тебе з вітальним ювілейним словом не за гарно накритим столом, серед друзів твоїх і рідних, а посилатиму його у Потойбіччя.
Вже вісімнадцять літ минуло відтоді, як ти полинув у світи далекі й незбагненні.
Вісімнадцяту золото-печальну осінь зустрічаємо без тебе…
Щиросердо молюся за тебе щоденно, і невтішно плачу та ридаю за тобою, тужу так, як може сумувати тільки люблячий батько, який утратив єдину свою кровинку…
За всіма законами Природи-Матінки на твоєму місці мав бути я, і ти повинен був писати мені сповідально-журливі листи. Але тут керуємо не ми, а Всевишній. Він і тільки Він визначає, коли й кому ступати за Межу…
На день твого народження я, дочка твоя і внуки, колишні друзі, яких у тебе було немало, прийдемо до тебе в Доманинці, на могилку, помолимося за твою душу, аби Господь дав тобі Царство Небесне, пом’янемо, як годиться…
Але я часто приходжу до тебе не тільки в цей день, у який скінчилося твоє нелегке земне життя-буття, а й в інші дні, коли тяжко на серці, так тяжко, що й вимовити несила. Тоді сідаю на рейсовий автобус і йду до тебе, свого єдиного і тому особливо дорогого сина. На розмову-розраду йду, бо з ким ще так поділитися болем можеш, як не з рідною кровинкою? Хто тебе так зрозуміє, як вона? Хоч ти мовчки вислуховуєш мене, словечка не зронивши, але мені здається, що ти чуєш мене, відчуваєш, навіть співчуваєш…
Синку, мій, безмірно дорогий синочку!
Сиджу одиноко на лавичці біля твоєї могилки, як жива печаль, – і хоч старий, бо ж 87-й рік пішов, Богу дякувати, й немало чого набачився я на своєму віку, але вдивляюся у твоє мужнє лице на надгробній плиті – й хочеш – не хочеш, а гіркі-прегіркі сльози самі котяться з очей… Бо ж міг ти ще жити й жити, онуків ростити, світу радіти, сонцю, людям…
Міг, якби не страшне чорнобильське лихо, яке не сколихнуло, а струсонуло планету навесні 1986 року… І не знаю, що сталося б з нею, з людством, якби на битву з цією великою бідою не ступили відважні, сміливці, а просто-напросто – герої. Герої нашого бурхливого і неспокійного часу. Адже коли вибухнув атомний реактор у Чорнобилі – ми з тобою були серед перших, які безстрашно ступили у те пекло.
В Чорнобилі із сином був,
Коли смертельний попіл був,
Та врятувати всіх не в силі –
Єдиний син давно в могилі,
– напише потім, у 2007 році, у вірші поет Микола Гнатюк до мого 80-річчя.
Поет, як кажуть, від Бога, хоч, на жаль, не визнаний і належно не оцінений Михайло Ряшко у книжці «Життя моє – моє багатство», у якій ідеться про мою долю, про це відгукнувся так:
А Бронтерюк обпікся пеклом атому,
та Бог його звідтіль порятував.
Де ви, отці й синки, що є багатими,
Були, коли він в пекло вирушав?
А батько й син пішли, щоб жили ви,
Вернувся батько. Сина атом вбив.
Живіть. Радійте світу. Ви щасливі.
Свічки паліте. Не питайте вдів.
Вдова – Вкраїна, доки є Чорнобиль
і доки ми – суцвіття горя й мук, –
нехай із нас ніхто раба не робить,
допоки є вкраїнець Бронтерюк.
Помолиться на синовій могилі,
заплаче, як усі чоловіки.
Пред сином, як пред батьком, смерть безсильна.
Бронтерюки нам дані на віки!
А у вірші «Двадцять шостого квітня» цього ж літератора йдеться:
О, скільки згоріло у пеклі отім,
яке я думками ословлю?
…Гримів над Вкраїною атомний грім,
що й досі народ знекровлює.
…Син Віктор – в могилі. Петро ж Бронтерюк –
чорнобилець – понад усі домовини,
з чорнобильських бід і чорнобильських мук
вростає в стражденне безсмертя Вкраїни.
Інфаркти, лікарні… Та милує Бог,
дарує життя, а не смерті конверти.
І батько, і син – сумління епох.
Це людяність. Мужність. Безсмертя.
Розумієш, синку, в чому річ. Ти ступив у засвіти, і я піду за тобою. Ми всі будемо там – хто раніше, а хто пізніше. Бо всьому на світі є початок і всьому є кінець. Але ми з тобою не лише продовжили на Землі Бронтерівський древній, як гори, рід, не тільки добрий слід залишаємо за собою, а найголовніше: ми залишимося у людській пам’яті серед тих, котрі життями своїми і здоров’ям своїм заплатили за нинішнє ясне небо і чисту воду, цілюще повітря і пташиний спів… Наші фотознімки й розповіді – у книгах, газетах, музейних стендах, як і інших 430 закарпатських правоохоронців, які взяли участь у ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС.
Пам’ятаєш, синку, я був виконувачем обов’язків начальника управління охорони громадського порядку МВС України в 30-кілометровій зоні, а ти працював начальником чергової частини міліції у Прип’яті, потім начальником комендатури, заступником начальника Чорнобильської міліції. І не день-два чи тиждень, аупродовж дев’яти місяців! Про це я потім напишу в документальній книжці «І серце болить…» Бо хіба може не боліти маленьке серце від великої любові до світу, до людей? Не знаю, як чиє, а моє – болить. На те воно й серце.
…Сиджу біля тебе, синку мій дорогий і рідний, та й згадується твоє життя, яке було часткою мого життя, найдорожчою і найсвітлішою часткою.
Найперше у спомин приходить 7 вересня 1953 року. Сонячна днина. Просто Божа благодать. Я тоді в Перечині працював старшим державтоінспектором Перечинського і Велико-Березнянського районів. Молодший лейтенант. З твоєю мамою Марією мешкали в гуртожитку. Тоді вона перед пологами вже знаходилася в райлікарні.
Мені всю ніч не спалося. Тривожно й щемко було на душі. Ледве дочекавшись ранку, зателефонував у лікарню. «Поздоровляємо, Петре Івановичу, – якось аж буденно мовила медсестра. Її можна зрозуміти: для неї це – щоденна робота. Для мене ж це – подія всього мого життя. – У вас народився син…»
Мов на крилах, я летів до палати. З квітами й пляшкою коньяку… І окриленою душею, світлою такою і високою. Як Говерла, під якою виріс я і мої предки і на яку ми з тобою піднімалися.
Уперше побачив тебе, як ти лежав біля своєї неньки й спав… Спокійно спав, і не знав, що приготувала тобі доля, які тяжкі, аж планетарні випробування пережити і пройти… І, може, найголовніше: з усіх вийти людиною! Лю-ди-но-ю! А це в наш час не так просто і не так легко. Тому я маю право гордитися тобою, моя дорога дитинко. І тому біля тебе я і собі обрав місце для свого вічного спочинку. Гадаю, заслужив на це, кровинко моя безцінна…
Будемо поруч, батько-полковник і син-підполковник. До речі, вже були пішли документи на присвоєння тобі звання полковника, але на якийсь місяць-два не встигли…
У нас часто не встигається зробити людині добре… Чи планида наша така, чи менталітет?
Зрозумій мене: я не поспішаю в ті немислимо далекі світи, бо живому завжди жити хочеться, хто й що би не казав. Навіть смертельно хворому чи страшному каліці. Але мені ще стільки добрих справ треба зробити добрим людям, стільком допомогти у життєвому вирі. Бо велику радість в серці маю, коли людям помагаю. Людина, зрештою, у світ цей приходить для добра, для світлих, богоугодних діянь.
Ось нову документальну книжку упорядковую. А усіх їх у мене 12. Книги залишаться після нас, як своєрідний духовний заповіт нащадкам, як треба жити, рідний край любити, людям чесно служити.
За свої немалі трудові роки не нагарбав я багатства, біди навмисне нікому не зробив. Старався і стараюся жити з людьми по-людськи. Бо як ти до світу, так світ і до тебе. Цьому вчили мене мої батьки, цьому вчив тебе і я. Спасибі тобі, що не підвів свого сивого батька.
А ще згадується, як рівно у рік ти зробив свій перший у житті крок. «Може, сам підеш, Вікторику?» – лагідно спитала ненька. І ти – пішов!
Коли ж уперше вимовив «Тату» – щастю моєму не було меж.
Пам’ятається 1 вересня 1970 року. Ми з мамою проводжаємо тебе у перший клас Хустської СШ №1. Новенький синій ранець. Костюмчик. Черевички. Квіти… І над усім цим – сонце, яскраве таке і чисте. І в душі моїй – теж сонце: синок йде в перший клас! Потім ми разом сиділи на уроці, познайомилися з учителькою…
А закінчував ти вже Мукачівську середню школу №2. Це з-за мене все: куди переводили на міліцейську службу, туди змушений був іти й ти… Поступив на фізичний факультет Ужгородського тоді державного університету. Ще в школі знав ти фізику й математику, любив ці предмети, тому й обрав фах. Хоча мені, якщо чесно, десь у глибині душі все-таки думалося, що підеш батьківською стежкою. Але ти вибрав свій шлях. Там зазнайомився із однокурсницею Світланою, з якою згодом і одружився. Весілля у ресторані готелю «Закарпаття» в Ужгороді. Я сидів за весільним столом і тихо гордився тобою, любий синку.
І все ж після отримання диплому ти пішов у міліцію – експертом-криміналістом. Згодом закінчив ще й Академію МВС СРСР у м. Києві і отримав диплом юриста. Тихо тішилося моє батьківське серце, що ти пішов за мною. Батьки завжди раді, коли діти продовжують ту справу, якій віддано всеньке життя… І це – закономірно. Діти повинні перевершити батьків. Може, й ти, Вікторе, перевершив би мене, свого батька, якби не Чорнобиль, мій вічний і незгойний біль…
Після чорнобильського відрядження і тривалого лікування ти трудився начальником Державтоінспекції Ужгородського райвідділу міліції, оперуповноваженим оперативного відділу УМВС України в Закарпатській області.
А це – найпечальніший, найпекучіший спогад. У моїй пам’яті він – як велика і незгойна рана.
…Ранок 14 березня 1995 року.
Так сталося, що ти мешкав у гуртожитку.
Один.
У скелі реальності розбився ваш сімейний корабель.
Уже другий день, як від тебе не було телефонного дзвінка. Я сам зателефонував черговій гуртожитку і вона сказала, що теж не бачила тебе вже другий день. Коли я прийшов і ми відчинили двері твоєї кімнати запасним ключем – побачили тебе на ліжку. Мертвого… Чорнобиль не забув. Знайшов тебе. На те він і Чорнобиль…
Не знаю, як витримало моє зболене серце, як не розпукнулося, не вибухнуло тисячами атомних бомб.
Любий, дорогий синку!
А нині я плачу,
Бо тебе вже трачу…
Вже тя, милий сину
Живим не побачу.
Чесно тобі зізнаюся, що важко мені без тебе. Дуже важко. Хочеться хороше тобі розповісти. Але доброго нині мало, якщо правду вповісти. І мене почало турбувати здоров’я. Особливо очі, що немало чого набачилися за 62 роки роботи у органах внутрішніх справ, з яких 30 – на керівних посадах, що є своєрідним рекордом серед правоохоронців не тільки нашого Закарпаття. Маю ордени, медалі, грамоти. Але найголовніше, що мали і маємо ми з тобою, це повагу серед людей.
Навесні цього року поїхав у Київ, де мені зробили операцію і я можу знову не лише чути, а й знову бачити всі красоти цього дивовижного і такого прекрасного світу, насолоджуватися ним. Це – ні з чим незрівнянне і несказанне багатство.
А твої нащадки? Дочка Вероніка теж пішла стежками дідуся й батька – у міліції трудиться: оперуповноваженим карного розшуку УМВС. Майор. Подарувала тобі трьох онуків: Вікторика, якого назвали на твою честь. Він навчається у шостому класі. Ксенія – другокласниця. І буквально місяць тому народила Вероніку.
Живуть вони у Сторожниці на тих 12 сотках землі, яку тобі виділили, коли ти був там дільничним. Добудували ту хатинку, яку ми з тобою розпочинали зводити, проклали комунікації, посадили виноградник, сад. Уже все плодоносить. Там багато квітів, які ми носимо до тебе на могилу.
Життя йде, і незримо в ньому живеш ти, мій сину, моя гордосте і печале моя…
У моєму робочому кабінеті в обласному управлінні внутрішніх справ (як голова асоціації «Чорнобиль» органів внутрішніх справ України в Закарпатській області, опікуюся проблемами міліціонерів-чорнобильців) на столі, мов живодайний сонячний промінчик – фото твого внука Вікторика. На ньому йому літ з дев’ять. Він у міліцейській формі, яка йому дуже пасує. Віриться, що виросте і теж оберігатиме спокій людей, несучи у майбуття міліцейський стяг сумлінного і чесного роду Бронтерюків…
Недарма кажуть, що чесному роду нема переводу.
Так було, так є і так тому бути.
Прощай, дорогий синку.
Твій тато Петро Бронтерюк
На знімках: Бронтерюки у міліцейській формі;
Віктор йде у перший клас;
Віктор Бронтерюк – підполковник міліції.
З дозволу автора лист оприлюднив Андрій Дурунда
Немає коментарів:
Дописати коментар