«Гори люблять ногами»

Цьогоріч традиційний збір батальйону вирішили доповнити обов’язковим навідуванням родин наших померлих воїнів. Село Кривополе Верховинського району обрали на численні прохання вдови нашого побратима – Марії Василівни Ілюк. Вона продовжує втілювати велику мрію свого чоловіка, Сергія,котрий першого травня 2011 року, зболений від чорнобильських ран,тоді ще 63 – тим ( зараз уже 70!) ,відійшов у вічність. Саме вони в числі перших при зародженні зеленого туризму в Карпатах підпорядкували свою господарку під примхи сімейного туризму.

Отож, о 07.50 13 серпня ми в шістьох взяли курс з Івано-Франківська на Верховину. Тригодинний шлях під літньою спекою до Смерекової хати аж ніяк не видався нам важким. За милуваннями гірськими краєвидами та звивистими прудкими потоками ми непомітно видряпались через вузькі кам’яні ворота в урочищі Крива на Кривопільський перевал.

Декілька зауваг про село Сергія. Із 1958 року воно носить дещо спотворену історичну назву. А в давнину називалося Кривополе. Назву цю успадкувало від Кривопільського перевалу,одного із найвищих (1013 метрів над рівнем моря), оскільки є його продовженням. Розміщене воно на схилах гірського хребта Кострича зі своїми причудливими скалистими пропастями, із якого відкривається прекрасний вид на Чорногірський масив.

А зустріла нас дочка Сергія – Уляна,студентка Дрогобицького медичного закладу. Між іншим,вона із травня 2011-го виборює в судах своє право на пенсію по втраті годувальника. Останні суди супроводжує наше об’єднання – «Прикарпатбат Чорнобиль». Зараз триває виконавче провадження за рішенням Львівського апеляційного адмінсуду.

До нашого батальйону (в/ч 6033),сформованого у липні 1986 року на принципах воєнного часу для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, були призвані із запасу разом із Сергієм односельці Василь Магнич, Юрій Плитка та Ярослав Харук.

За гостинним столом у затишному саду нам було приємно,та кликали нас до себе гори,любов до яких треба було засвідчити ногами. Замовлене авто,за кермом якого був близький родич Сергія — Юрко Ілюк , уже чекало на трасі поряд зі Смерековою хатою. Попереду було сходження на Писаний камінь.

Повернувшись до Кривопілля,нас порадувала приємна новина. На зустріч із нами пробрався через гору із сусіднього села Красник ще один наш побратим — Василь Брусторський. Серед численних спогадів,якими ми ділилися далеко за північ, дізналися,що Василь та Сергій вісім років сиділи за одною шкільною партою. Принагідно ми побували на могилі нашого побратима.

Ярослав Олійник, керівник групи,

заступник командира в/ч 6033.

Опівдні,того ж 13 серпня, ми полишили подвір’я Ілюків. Юрко захоплено оповідав нам дорогою до малої батьківщини славнозвісного мольфара Нечая – села Верхній Ясенів — про родину нашого побратима та ділився легендами,окутаними загадковими таємницями,про Писаний камінь. Нашу подорож розділяє дочка Ілюків – Уляна.

«За повір’ями,- наголошує наш водій, з міцно прикутими очима до звивистої дороги, щедро усіяною глибокими вибоїнами,- місце, де знаходиться Писаний Камінь, сповнене таємниць. Легенда стверджує, що цей камінь не що інше, як священна могила короля титанів з племені карпів, від яких і пішла назва «Карпати». Ці люди-гіганти – ясноволосі і синьоокі – з’явилися в цьому краї,- продовжує він,- коли зійшли первозданні води, а Карпати тільки почали рости. Вони були наділені надприродною силою. Поховавши свого короля під гігантським каменем, вирубали сокирами обереги. І сьогодні на ньому можна побачити древні знаки та символи, які використовуються у гуцульських орнаментах… За легендою, стражниками біля гігантської кам’яної могили титани поставили тутешніх старців. З тих пір гуцули шанують Писаний Камінь, як житло могутніх духів своїх предків». А ще,каже він, місцеві мешканці шанують це місце,оскільки за іншим повір’ям,є стародавнім язичницьким святилищем із надсильними енергетичними потоками. Ми в це віримо і хочемо здолати круту п’ятикілометрову стежину,щоб досита набратися,як колись Іван Франко,Михайло Коцюбинський та Леся Українка, цієї святої енергії.

Нарешті дістаємося села Буковець, одноіменного перевалу (810 м.),звідки і візьме початок наш п’ятикілометровий піший маршрут.

…Виходимо на розвилку: дорога ділиться на дві частини. Одна різко повертає праворуч і йде стрімко догори. Інша, що веде ліворуч, майже не міняє висоти. Дорога в лівий бік — довша на кілометр, практично не захищена лісом,розмірковує Юрко,і радить обрати крутішу стежину,щоб згори милуватися гірськими краєвидами.

Отож,повертаємо праворуч, щоб вийти на хребет до гори Капілаш (1165 метрів). Дорога впирається в обійстя, але ми нікуди не сходимо. З дозволу господарів, проходимо поміж хатою і стодолою. Бачимо перед собою підйом, долаємо його і вже стоїмо на хребті (гребінь цей не має власної назви, місцеві мешканці кажуть на нього «хребет до Писаного Каменя»).

Минаємо капличку…Невдовзі вчуваємо гомінливі голоси,що доносяться з полонини Копілаш. Місцеві косарі на ній вершать уже величенький стіжок свіжого сіна. Натикаємося на джерельце,яке на наше здивування сторожить помітної величина жаба. Не набравши підземної прохолоди,ми згодом картатимемо себе за свою лінькуватість та нагадуванням про таку недоречність надокучливою спрагою.

Назустріч нам йдуть такі ж паломники,заспокоюючи нас, що хвилин за тридцять ми торкнемося омріяного місця. Минаємо крутосхил за крутосхилом,а Писаний на горизонті так і не з’являється. Двоє дівчаток, запихавшись під вагою наповнених стиглими чорницями відерець,обережними кроками наближаються до нас, і так само ствердно кажуть,що нам до заповітного місця залишилось тих самих 30 хвилин.

Мовчки, важко дихаючи,йдемо крутою стежиною, що іноді губиться у зарослях вікового смерекового лісу,насолоджуючись гірським повітрям та ніжною прохолодою.

І він, Писаний камінь,як і наголошував наш супровідник Юрко, винирнув зненацька. А Василь Фіщук, діставшись першим місця, взявши собі роль навігатора, по мобільнику допомагав нам відшуковувати зручний та найлегший підйом. Висота гори Писаний камінь 1221 м.

…Ось вони … величезні брили пісковика висотою щонайменше метрів зо три. І тягнуться довгеньким ланцюгом, виростаючи у масивні моноліти висотою під 20 м. Верх каменів подолати вдається не усім. Першим видряпується Фіщук,за ним Олег,Софія та Сергій Мельник. Плескаються водою із невеликих видовбаних у камені блюдців,наражаючи за легендою нас і багатьох інших,що порозлягалися невеличкими купками у підніжжях каменів, на раптову громовицю,як помсту наших предків за порушений спокій.

Додолу шлях долаємо набагато швидше. На підході до джерельця нам назустріч біжать Олег та Софія з наповненими пляшками такої бажаної прохолоди. Вмощуємося на траві на невеличкий перепочинок та милуємося чарівними краєвидами Карпат. У підніжжі наштовхуємося на невелику череду корів,що ліниво помахують рогами,смакуючи дещо сизувату та припалену сонцем траву.

…У Верховині запасаємося кавуном та шоколадками для онуків нашого побратима,щоб остаточно не втратити лиця перед гостинною родиною,за постійним нагадуванням Богдана Андрусейка, на твар.

Повернувшись домів,на пропозицію газдині, йдемо до Чорного Черемоша,щоб освіжитися від тривалої та не зовсім легкої мандрівки до Писаного каменя.

…Аж тут чергова несподіванка. До нас навідався ще один побратим — Дмитро Савчук із сусіднього села Красник. Приїхав із дочкою Мартою,котру ми теж урочисто посвятили,як днем раніше Софію, в дочки батальйону. Низка спогадів укорочувала нам і без того нетривалу літню зоряну ніч.

Ярослав Олійник,

керівник групи,заступник командира в/ч 6033.

Довідка: «Марічейка — прекрасне гірське озеро, звідусіль оточене густим смерековим лісом. Кажуть, утворилось зі сліз чабана Івана, кохану котрого замордували вороги — дівчина Марічка йшла на до нього в гори, аж тут бачить: до села з-за хребта підступають недруги. Вмовила коханого поспішати до рідних, аби попередити про небезпеку, а сама вирішила заплутати вороже військо у карпатських стежках. Селяни встигли врятуватись, проте Марічка заплатила за те своїм життям.

Відтоді озеро стали звати Марічейка, а ліс довкола — Дівочим.

Наука ж каже, що озеро має льодовикове походження, тому знаходиться так високо та має прісну воду. Глибина Марічейки не перевищує 0.8 метра, хоча малим озеро не назвеш: Марічейка 88 метрів завдовжки і 45 метрів завширшки. Розташоване на висоті 1 510 м н.р.м.»

Нинішня подорож до Марічейки – це своєрідне для нас повернення боргу. Позаторік,спускаючись з гори Піп Іван, біля вказівника туристських маршрутів ми зареклися,що обов’язково наступний наш збір присвятимо цьому озеру. Ця мить наступила 14 серпня. Саме на це число припадає свято Медового Спаса (Маковея).

…Нас розбудив ранковий дзвінок нашого побратима по Чорнобилю,мешканця Яблуниці Верховинського району Василя Савчука. Будучи обізнаним із нашими планами,просив затриматися з походом на Марічейку, щоб зустрітися із ним. Десь о десятій годині ранку він примчав до нас і на наше глибоке здивування … з не порожніми руками. А з літровими слоїками свіженького гірського меду та ще й для кожного із нас.

Далека дорога змушувала нас діяти за її правилами. Разом поспілкувалися з годинку,оскільки нас уже очікував на гостинці замовлений мікроавтобус,а на перехресті в Ільцях зачекався наш побратим Дмитро Петрів із онуком,що слугуватиме нам за поводиря. Працюючи в лісництві,він знає,як свої п’ять пальців, чи не усі гірські стежини Чорногірського хребта.

До села Шибеного,прикордонної застави, затратили щонайменше півтори години,оскільки надто примхливою була дорога. Вибоїна на вибоїні. Та скрашували оці незручності напрочуд прегарні краєвиди.

Після прискіпливої розмови із прикордонниками та чергової доплати за проїзд за ініціативи водія їдемо ще зо три кілометри. До початку маршруту пішою ходою долаємо ще кілометр з гаком. Далі півгодинний перепочинок.

Плануємо здолати відстань до Марічейки протяжністю дев’ять кілометрів за три години. Підйом виявився не з легких, зі значним набором висоти. Подекуди дуже стрімкий: Якщо прикордонна застава гніздиться на висоті 850 метрів,то Марічейка — на 1 510-метровій..

Труднощі наші посилила громовиця,що наздогнала нас на полонині Веснарка. Та тішило те,що дві третини дороги ми пройшли. Ще й натрапили на джерельце.

За межі запланованого часу не вийшли. Біля озера було чимало подібних гуртів туристів. Повсюди,щонайменше вглиб до кілометра яскравіли намети. Поодинокі постаті блукали біля водойми. Інші сиділи за багаттями.

Пристановище вподобали доволі швидко,на щастя біля витоку підземного струмка з цілющою прохолодною водою. Тут же взялися за намети. Дещо проблемнішими виявилися пошуки дров. Та набуті навики в попередніх походах згодом увінчалися надмірними запасами палива. Наше багаття витримало всеньку ніч. Вранці поснідали звареними ввечері макаронами із м’ясними консервами та запили свіжозавареним чаєм.

Зворотній шлях подолали за дві з половиною години. Зупинку зробили біля застави.

Звідти вирішили майнути за три кілометри до мінерального джерела Буркутець. Повернувшись,освіжили ноги у Чорному Черемоші,що супроводжував нас усі три дні своїм чарівним та незабутнім дзвінким шепотом.

О 14-тій годині 15 серпня,як і планували,всілися в автобус,що вчасно нас доставив із Шибеного до Верховини. Звідти о 16-тій відбули в Івано-Франківськ з величезною кількістю незабутніх вражень від побаченого та почутого.

Ярослав Олійник,

керівник групи,заступник командира в/ч 6033.