Рішення від 5.02.2015
Стаття 6
Провадження в цивільній справі
Стаття 6-1
Доступ до суду
Права та обов’язки цивільного характеру
Справедливий судовий розгляд
Украй свавільне тлумачення рішення Європейського суду з прав людини Верховним Судом України при відмові у задоволенні скарги про перегляд ухвали у зв’язку з винятковими обставинами:
Пункт 1 статті 6 застосовний; порушення
Факти – Заявниця була стороною тривалого і, в кінцевому підсумку, безуспішного судового процесу в національних судах щодо права власності на земельну ділянку. У 2001 році вона подала заяву до Європейського суду з прав людини, в якій поскаржилася на несправедливість розгляду її справи національними судами. Рішенням від 3 травня 2007 року* Суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції на тій підставі, що ухвали національних судів у справі були винесені за результатами провадження, проведеного без дотримання закріплених у пункті 1 статті 6 гарантій справедливого судового розгляду незалежним і безстороннім судом, з порушенням принципу юридичної визначеності та вимоги достатнього обґрунтування судом свого рішення. Суд присудив заявниці відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000 євро.
Після цього, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини, заявниця подала до Верховного Суду України «скаргу про перегляд ухвал у зв’язку з винятковими обставинами» (далі – скарга у зв’язку з винятковими обставинами), в якій попросила суд скасувати ухвали національних судів в її справі і задовольнити її позов у повному обсязі. У березні 2008 року Верховний Суд України виніс ухвалу про відмову в задоволенні скарги заявниці, дійшовши до висновку про правильність і обґрунтованість ухвал, постановлених на національному рівні. У червні 2008 року він відмовив у прийнятті до розгляду ще однієї скарги заявниці про перегляд ухвал у зв’язку з винятковими обставинами.
У своїй новій заяві до Європейського суду заявниця, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, поскаржилася, що, постановляючи про відмову у задоволенні її скарги про перегляд ухвал у зв’язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України не взяв до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в його рішенні від 3 травня 2007 року.
Право – Пункт 1 статті 6: Суд мав вирішити три питання: a) чи не виключає стаття 46 Конвенції можливості розгляду скарг заявниці Судом, якщо враховувати те, що на той момент Комітет міністрів Ради Європи все ще здійснював нагляд за виконанням рішення від 3 травня 2007 року; b) чи були гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції застосовними до провадження, яке здійснювалося на національному рівні за скаргою заявниці у зв’язку з винятковими обставинами; і, якщо так, то c) чи були дотримані вимоги пункту 1 статті 6.
a) Чи не виключала стаття 46 Конвенції можливості розгляду скарг Судом – Велика палата нагадала, що роль Комітету міністрів у сфері нагляду за виконанням рішень Суду неперешкоджає Суду розглядати нову заяву, яка стосується заходів, вжитих державою-відповідачем у рамках виконання рішення, якщо така заява містить нові факти у справі, пов’язані з питаннями, які не вирішені первинним рішенням Суду в цій справі.
Деякі з доводів заявниці у справі, що розглядалася, можна було вважати спрямованими на оскарження неналежного, на її думку, виконання рішення Суду від 3 травня 2007 року. Однак розгляд скарг на невиконання рішень Суду або на невжиття заходів з виправлення порушення, вже констатованого Судом, не належить до компетенції Суду. Отже, скарги заявниці стосовно невжиття заходів з виправлення первинного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яке мало місце в її попередній справі, були неприйнятними.
Проте нова заява заявниці також містила нову скаргу стосовно того, як здійснювався розгляд її справи, та справедливості провадження, за результатами якого в березні 2008 року була постановлена ухвала Верховного Суду України. Вона стверджувала, зокрема, що обґрунтування, наведене в тій ухвалі Верховним Судом України, явно суперечить відповідним висновкам Європейського Суду з прав людини, які містяться в його рішенні від 2007 року. Таким чином, ця нова скарга стосувалася того, як саме Верховний Суд України прийшов до рішення, яке ухвалив за результатами провадження за скаргою, поданою заявницею у зв’язку з винятковими обставинами, а не результатів цього провадження як такого чи ефективності заходів національних судів з виконання рішення Європейського Суду з прав людини. Тобто, вона стосувалася ситуації, відмінної від тієї, про яку йшлося в рішенні Суду від 2007 року, і містила нові факти у справі, пов’язані з питаннями, які не були вирішені тим рішенням Суду. Отже, стаття 46 Конвенції не виключала можливості розгляду Судом нової скарги заявниці на несправедливість провадження, яке завершилося в березні 2008 року ухвалою Верховного Суду України.
b) Застосовність статті 6 Конвенції до провадження за скаргою заявниці у зв’язку з винятковими обставинами – Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зазвичай незастосовний до проваджень за виключними апеляціями, в яких ставиться вимога про перегляд закритих судових справ у виключному (винятковому) порядку, провадження за тією чи іншою виключною апеляцією, здійснюване в умовах відповідної правової системи, може – за своїм характером, змістом і специфікою – виявитися таким, що дає підстави вважати пункт 1 статті 6 Конвенції та гарантії справедливого судового розгляду, які він забезпечує сторонам у справі, застосовними до такого провадження. Отже, Суд мав дослідити характер, зміст і специфіку оскарження за винятковими обставинами, про яке йшлося в цій справі.
Згідно з чинним національним законодавством заявниця мала у своєму розпорядженні засіб юридичного захисту, за допомогою якого могла домогтися перегляду Верховним Судом України ухвали в її цивільній справі з урахуванням висновку Європейського суду з прав людини про недоліки первинних ухвал, винесених на національному рівні. Беручи до уваги цей різновид судового контролю, передбачений законодавством, звернення заявниці зі скаргою у зв’язку з винятковими обставинами можна було розглядати як продовження первинного (закритого) провадження у цивільній справі, схоже на касаційне провадження, порядок якого визначався законодавством України. Таким чином, Суд дійшов висновку, що, хоча специфіка цього провадження касаційного типу могла позначатися на характері застосування процесуальних гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції, ці гарантії мають застосовуватися до такого провадження у такий самий спосіб, як і загалом до касаційного судочинства в цивільному процесі.
Цей висновок, сформульований на підставі відповідних положень національного законодавства, підкріплювався посиланням на зміст і характер «розгляду», фактично проведеного Верховим Судом України у березні 2008 року, за результатами якого він відмовив заявниці у задоволенні скарги про перегляд оскаржуваних ухвал у зв’язку з винятковими обставинами, залишивши їх без змін. Верховний Суд України здійснив перегляд матеріалів справи та судових ухвал, винесених за результатами первинного провадження, з урахуванням нових доводів заявниці, в яких вона здебільшого спиралася на рішення Суду від 2007 року.
Отже, беручи до уваги як відповідні положення законодавства України, так і характер і зміст провадження за поданою заявницею скаргою у зв’язку з винятковими обставинами, яке завершилося ухвалою Верховного Суду України від березня 2008 року, позицію якого підтвердила його наступна ухвала від червня 2008 року, Суд визнав, що зазначене провадження було таким, що визначало цивільні права та обов’язки заявниці. Отже, відповідні гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції були застосовними до такого провадження.
Висновок: попереднє заперечення відхилено (одноголосно).
c) Дотримання пункту 1 статті 6 – Суд нагадав, що він не зобов’язаний виконувати роль суду четвертої інстанції і, спираючись на пункт 1 статті 6, ставити під сумнів рішення, ухвалені національними судами, якщо їхні висновки не можна вважати безпідставними чи явно необґрунтованими.
У цій справі Верховний Суд України, у своїй ухвалі від березня 2008 року, грубо викривив висновки рішення Європейського суду з прав людини від 3 травня 2007 року. Зокрема, Верховний Суд України повідомив про те, що Європейський Суд з прав людини визнав ухвали національних судів законними та обґрунтованими і присудив справедливу сатисфакцію у зв’язку з порушенням вимоги «розумного строку» (тоді як насправді відповідна скарга була відхилена як явно необґрунтована). Такі запевнення були явно хибними. Мотивування, наведене Верховним Судом України, означало не просто інше тлумачення юридичного тексту. На думку Суду, його можна було розцінювати лише як «украй свавільне» тлумачення або як таке, що означало «відмову у правосудді», адже викривлене передання змісту рішення Суду від 2007 року звело нанівець спроби заявниці домогтися розгляду її майнового позову у світлі зазначеного рішення в рамках провадження касаційного типу, передбаченого національним законодавством. Отже, оскаржуване провадження не відповідало вимозі пункту 1 статті 6 Конвенції щодо «справедливого судового розгляду».
Висновок: порушення (одноголосно).
Стаття 41: Присуджено 10 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
Немає коментарів:
Дописати коментар