Коли трапилась аварія на Чорнобильській АЕС, я працював майстром бурової дільниці в Поліссяводбуді. Перша наша бригада вирушила в 30-кілометрову зону відчуження вже через два тижні після катастрофи, а я поїхав трохи пізніше – у липні 1986-го.
Перше враження, коли приїхав у Чорнобиль, – повна невідомість, ніхто толком нічого не знав. Направили в штаб у Поліське, а там дали карту з позначками – їдьте і буріть. Працювати довелося в полі неподалік села, яке вже встигло обрости високими бур’янами. Пригадую, як одного дня ранкову тишу порушив спершу гул двигунів: у село заїхало кілька вантажівок і автобусів, а потім зчинився гамір – на «Колхіди» почали завантажувати худобу, пожитки. Скрізь – плач, завивання. До вечора село вимерло, на всю округу залишилися тільки ми. Ми там відлюдьками жили і працювали безвилазно тижнями, а то й місяцями. Бурили свердловини, щоб визначити, чи забруднені та наскільки забруднені підземні води.
Не було ні магазину, ні кіоску, де можна було б купити якусь мінералку, бо стояла спека, ні сигарет. Навіть телефону не було: зв’язок зі штабом підтримували записками, які передавали водіями. Коли потрібен був, скажімо, мішок-другий цементу, пишеш «цидулку» і передаєш у контору через шофера.
Кожної п’ятниці в Поліському проводилися виробничі наради, тому невдовзі я знав тут усіх, як сусідів. Щоправда, за наших трестівських працівників бувало соромно: приїжджали при параді у пальтечках, наче на курорт чи на бенкет.
На перших порах дещо в чорнобильській зоні навіть подобалося. Скажімо, деколи вечорами небо там переливається різнобарвним сяйвом, а повітря здається кришталево чистим озоном: дихаєш – не надихаєшся. Якось запримітив, що приїжджаю додому наприкінці місяця наряди здати і почуваюся хворим, тіло – мов ватне. А тільки повертаюся в зону – як на світ народився. Все пізніше вилізло боком. Спершу вирізали нирку, а коли далися взнаки ускладнення, відправили на операцію у клініку імені Шалімова.
Документи, які підтвердили б час мого перебування в зоні відчуження, не збереглися. То мені зарахували лише 9 «чорнобильських» днів.
Та проблеми зі здоров’ям – це був лише початок митарств. Лікування загалом обійшлося більш ніж у 80 тисяч гривень. Пішов просити допомогу, запропонували 250 гривень. Коли кинувся оформляти пенсію, виявилося, що документи, які підтвердили б час мого перебування в зоні відчуження, не збереглися. То мені зарахували лише 9 «чорнобильських» днів, звідси й невелика пенсія. А той водій, який привіз, скажімо, машину щебеню, я йому підписав документи, і він поїхав, нині отримує вдвічі більшу пенсію, ніж я. Хіба це справедливо?
Немає коментарів:
Дописати коментар