До 70-річчя чорнобильця

Дмитро Ганчик: “Молодь повинна стільки заробляти, щоб в Україні її все влаштовувало” 

Голова міської громадської організації “Союз Чорнобиль України” Дмитро Ганчик 6 листопада відзначить 70-річний ювілей. Газета “RIA-Козятин” взяла у Дмитра Івановича інтерв’ю, в якому він розповів про свій життєвий шлях. 

Народився наш герой восени 1948-го в місті Вінниці. Дитинство пройшло, як у всієї післявоєнної малечі. Закінчивши школу, продовжив навчання у залізничному технікумі. Отримав направлення на Південно-Західну дорогу. Звідти — звичайним путійцем ПМС-120. Тепер така посада називається монтер залізничної колії. Віддав наш герой залізниці довгих 46 років. Від монтера колії дійшов до головного інженера колійного господарства будівельників ОПМС №120. Обіймав посади бригадира, майстра, техніка, був технологом, старшим технологом, інженером, заступником начальника тоді ще ПМС-120… 

Так і пройшли 46 років на одному місці. 

— З 78-го по 80-ий роки я працював в Шепетівці, — додає наш співрозмовник відносно свого трудового стажу. 

— Ліквідатором на Чорнобильській АЕС не був. Ми нічого не ліквідовували. Ми ремонтували залізничну колію тоді. Працювали по 14 годин на добу. 

— А дозволяли по стільки працювати? 

— А хто тоді щось знав за радіацію? Бажання було виконати роботу і додому. Ні спецодягу, ні дозиметрів нам не видавали. Ото тільки в бані милися і вся профілактика. 

— Кожен день в Чорнобиль їздили? 

— Один день працювали в зоні, а три дні в Козятині. Через чотири дні — знову “на зону”. 

У теперішній час Дмитро Ганчик працює на громадській роботі. Опікується чорнобильцями. 

— От тільки у фінансовому плані організація бідна, — каже він. — На організацію чорнобильців кошти виділяються. А так, щоб комусь фінансово допомогти, коштів немає. Тільки те, що випросимо. Державна допомога на лікування чорнобильцям є тільки для ліквідаторів 1-ї категорії. 

У Дмитра Івановича ІІІ категорія. Живе з дружиною Людмилою. Розповів, що познайомилися колись в поїзді, коли обоє їхали на роботу. Зав’язалася дружба, яка переросла в кохання. З тієї пори разом. Одружився наш іменинник в 1972 році. Тоді йому було 24. Разом вони виростили і виховали чудових доньок. Старша Ірина живе у Києві, за батьків не забуває. Як тільки є вільна хвилина — вона вже в батьківській хаті. Молодша Наталія живе за кордоном. Їй складніше провідувати батьків. Але серце біля них завжди. Ювіляр з нетерпінням чекає, коли дружину та обох доньок обніме разом. 

— А які були найприємніші моменти в вашому житті? 

— Їх було багато. Це брачні узи, народження доньок, перший матч у складі Козятинського “Локомотива”, якому віддав 10 років спортивного життя як футболіст, вручення перехідного червоного прапора в соцзмаганнях нашого колективу і привітання. Молоді побажав під кінець інтерв’ю Дмитро Ганчик достойної зарплати. Щоб працюючі люди отримували зарплату понедільно, а не чекали цілий місяць. 

— Наприклад, в Ірландії можуть попросити вийти на роботу у вихідний, — розмірковує наш співрозмовник. 

— Але працюючий у вихідний отримає подвійну зарплату. Дві години переробив — також фінансова надбавка. А у нас що? Заплатим тоді, як все зробите? Чому в Ірландії страйків немає? Тому що там працівника зарплата влаштовує. Молодь повинна стільки заробляти, щоб в Україні її все влаштовувало. А для цього треба відповідальну владу мати. 

Від редакції: Редакція приєднується до всіх поздоровлень на ім’я голови міської організації чорнобильців і бажає йому довгих років життя при здоров’ї і гарному настрої.