-->
☢ ☢   Любите Родину - Мать вашу!        Якщо ви не боретеся за свої права, у вас їх заберуть!        Заявка на кредит онлайн        Наш Телеграм канал        Бесплатные кредитные карты        Реклама в анонімних оголошеннях    ☢ ☢

12.12.2018

Спогади учасника ліквідації аварії на ЧАЕС Москаленка Олексія Тимофійовича

14 грудня – День вшанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС

Головною справою всього життя став захист мільйонів людей від радіації для Москаленка Олексія Тимофійовича.

Москаленко Олексій Тимофійович, полковник міліції в відставці. На час Чорнобильської аварії служив старшим інспектором відділення позавідомчої охорони Прип’ятського МВВС.

“Так склалося, що в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року ми з начальником ВВО, капітаном міліції Тіхім Миколою Антоновичем, і ще з трьома колегами перевіряли несення служби своїх підлеглих на об’єкті біля ЧАЕС. Близько 00.30 ночі ( коли ми знаходились біля ВРУ ЧАЕС) відбувся аварійний викид пару з І реактора. Ми тоді ще пожартували, що «полетіла» премія тих, хто не знаходився на зміні.


Коли ми під’їжджали до пожежної частини по охороні АЕС ( була гарна місячна ніч), то помітили на березі ставка-охолоджувача двох чоловік, котрі вивантажували щось з надувного човна. Не встигши до них підійти, ми почули два глухих хлопки (на порядок тихіше чим аварійний викид пару). На нас посипався попіл від якого пахло згорівшими кабелями.

По радіостанції яка знаходилась в нашій службовій машині, пролунав сигнал «тривога» і, що нам терміново потрібно прибути в РВВС. Коли ми підїхали до АБК-2 і побачили, що сталося з 75 метровим IV енергоблоком то навіть уявити собі не могли про масштаби аварії.

Ми з старшиною Кірічуком В.П і двома затриманими браконьєрами на їх автомобілі попрямували до медвитверезника ( так як вони були в нетверезому стані), який знаходився в так званому «Рудому» лісі. Передавши їх черговому, ми попрямували по місцю проживання, для того щоб перевдягнутися в службову форму (так як ми були в цивільному одязі). Коли мені відчинила двері квартири моя дружина, то почув від неї: «Як же від тебе тхне». Вона примусила мене роздягнутися у порога і прийняти душ (одяг вона винесла на балкон).

Перевдягнувшись і прибувши в актову залу РВВС, ми почули від своїх колег, що у нас дуже білі обличчя (хоч в нас було відчуття, що вони палають). Начальник відділу Кучеренко В.А. тільки розпочав вести нараду як почувся телефонний дзвінок від чергового.

Виявляється, що телефонували дві наші співробітниці, які несли службу в двохстах метрах від IV енергоблока. Вони повідомили, що в їх погане самопочуття, і їм потрібна допомога. Я і старшина міліції Федосенко А.І. поїхали до місця їх служби.

Підїжджаючи до АЕС, прийшлось вмикати в машині «двірники» так як був суцільний туман, якого 30 хвилин тому не було. Але співробітниць ми так і не знайшли.

Вже потім з’ясувалося, що їх підібрала «швидка допомога». Десь через місяць Іваненко Катерина Олександрівна і Лузганова Клавдія Іванівна померли в Москві в 6 клініці.

Вранці 26 квітня ми з іншими колегами писали пояснювальні записки Республіканському КДБ про те, що ми бачили при вибусі IV блока.

В цей час звичайні поливальні машини (в бочки яких засипалося по декілька мішків борної кислоти, яка була абсорбентом) змивали радіоактивний пил.

На асфальті (за данними дозиметричних служб) вранці 26 квітня в Припяті було від 2 до 7 БЕР/ год, в той час в Радянському Союзі допустима норма для працюючих на ядерних об’єктах була 5 БЕР/год, а самим шкідливим елементом був ізотоп йоду-131. Він жив всього 8 днів. При викиді з IV енергоблоку і при вдиханні він осідав на щитовидній залозі.

Місто жило своїм життям. Працювали всі п’ять шкіл. Школярі стояли на вулиці на так званих «шкільних лінійках». В цей день в Прип’яті було 6 весіль, курсували автобуси і теплоходи на Київ, проходили по залізниці потяги на Чернігів і Овруч. Курсував також потяг Москва-Хмельницький (400 метрів від IV реактора проходили залізничні колії). Працювала МРЕО ДАІ (в «Рудому» лісі), яка обслуговувала Чорнобильський, Іванківський, Поліський райони і місто Прип’ять. Все було спокійно.

Місто готувалося до 1 травня. В цей день мав бути відкритий парк атракціонів і стадіон, на якому мали бути вручені державні нагороди будівельникам і працівникам АЕС.

Ранком 27 квітня по радіо було оголошено про те, що в 14.00 почнеться тимчасова евакуація жителів міста. На тей час до Чорнобиля було підігнано майже 1200 автобусів. Також в евакуації приймали участь дизель-потяги Овруч-Чернігів і теплоходи на Київ.


І ось до 16.00 ( тобто за 2 години) все 60-тисячне місто було евакуйоване. Місто якому на час аварії було 16 років. В якому народжувалась тисяча дітей в рік. Кожен десятий прип’ятчанин ходив в дитячий садок. В цьому місті проживало 47 національностей.

Не було ніякої паніки, люди були впевнені, що всі повернуться в свою рідну оселю.
До кожного підїзду під’їжджали автобуси і при наповненні сидячих міст від’їжджали в сторону смт Поліське ( щоб не проїжджать через «рудий» ліс).

Люди сідали в автобуси в халатах, трико, як на прогулянку. Багато хто залишив своїх домашніх тварин (котів, собак) дома, завбачливо залишивши їм води і їжі на декілька днів. 

Евакуацією займались дільничні міліціонери Прип’ятського відділу, співробітники ВВС Київської області міста Києва і співробітники Київської вищої школи міліції, а також представники міськвиконкому.

Інші співробітники Припятської міліції займались охороною суспільного порядку в місті і районі АЕС.

Місто зпорожніло.

Залишилась міліція і чергові служби ЖКГ (електрики, сантехніки).

Я не знав (як і мої колеги) коли і куди їхали наші рідні і друзі. Ми займались роботою яка нам була доручена. В підрозділах охорони нараховувалось 17 атестованих співробітників і майже 220 чоловік вільного складу ( сторожа, електромонтери). В наші обов’язки входила: охорона всіх державних об’єктів і особистого майна громадян ( відповідно до угод).

Під час евакуації мені поступила вказівка відправити всіх службових собак (9 німецьких овчарок) в Чорнобиль. Старшини міліції Кірічук В.П. і Федосенко А.І. відмінно впоралися з цим завданням. Але виявилось даремно тому, що в Чорнобилі дозиметристи не змогли змити з їх радіонукліди. Собак довелося застрелити.

30 квітня співробітників Прип’ятської міліції відпустили на 3 дня знайти свої родини. 1 травня я нарешті зустрівся з своєю дружиною Євгенію і чотирьохрічною донькою Мариною на Волині у родичів дружини.

3 травня співробітники Прип’ятської міліції зібрались в місті Чорнобилі.

Але в цей день розпочалась евакуація Чорнобильського района, і ми були нікому не потрібні. Тим паче, що з 1 травня місто Прип’ять охороняли внутрішні війська МВС.


4 травня біля села Сукачі Іванківського району ми пройшли пункт ПСУО. Нас роздягли, помили, одяг закопали видали безрозмірні труси і майки,одягли в спецодяг і відправили ночувати в якийсь табір відпочинку біля смт. Іванків. Ночували на «голих» матрацах, харчувалися чим було.

Вранці 5 травня всіх співробітників Прип’ятської міліції ( за вийнятком керівництва) відправили в Київ в госпіталь МВС.

Ми приїхали в МВВС міста Прип’яті забрали зброю, документацію (в.т.ч. карні справи). Все це ми потім завезли в Іванківський МВВС. Я заїхав до себе додому перевдягнутися.

Коли нас везли в Київ в госпіталь в смт. Бородянка на пошті я відправив дружині телеграму: «Все добре, лежу в госпіталі МВС». Десь через тиждень, прийшов лист : «Київ Госпіталь МВС. Прип’ятське МВВС Москаленку О.Т.».

Після нашого приїзду в госпіталь (який відразу спорожнів від інших хворих, тому, що сильно підвищився радіаційний фон на території) лікарі сказали, що Прип’ятська міліція 5-річчя аварії не зустріне.

Коли ми дивились по телевізору, як хімвійська відмивають наше місто, то були впевнені, що на осінь люди повернуться додому і діти підуть до школи.

Після госпіталя (був такий девіз – «малою кровью») нас відрядили нести службу в місто Прип’ять, а також контролювати і охороняти відселені села на захід від міста до КПП Діброва. Ми добре знали ці міста. Тим більше, що в нас не було ні житла ні сімї.

Нам передали двоповерхову школу села Луговики біля смт. Полісське. Поки ми лікувались в лікувальних закладах Радою Міністрів України було прийнято рішення про будівництво навколо міста Прип’яті загородження прикордонної системи «Скеля».

В цей час з’явилась постанова РМ України про відшкодування за втрачене майно евакуйованим із зони відчуження. Тільки тоді ми зрозуміли, що ніколи жителі міста не повернуться в місто. І тоді наші колеги Євтушенко В.І., Базильчук Н.А., Скопич Микола склали слова, котрі перетворились в пісню:

Все мы тебя очень сильно любили,
Как первенство крепкого наша ЧАЭС,
Ты город красивый нам всем подарила,
Не мало узнали в нем мы чудес.

Но 26-го чуть дальше за полночь,
Случилось такое, что страшно сказать,
Взорвался реактор IV блока,
И город родной надо срочно спасать.

Сержант – здесь твой пост, будь предельно спокоен,
Ребенка возьми, помоги той жене,
Чей муж по колено в кипящем гудроне,
Брандспойт ели держыт в смертельном огне.

Мы вывезли всех и шофер, и сержанты,
Никто не скулил, честно вынес свой крест,
Нальем по одной – за героев пожарных,
За город родной, и за сказочный лес.

Стряхну я с погон этот стронций смертельный, 
Скажу я тебе дорогая моя,
Начнем все сначала, как с первого вздоха,
Как с первого колышка, Припять моя.

В зв’язку з тим, що мій начальник Тіхій Микола Антонович знаходився на лікуванні, мене призначили в.о. начальника Прип’ятського відділу охорони.

Кожні два тижні з всіх областей України в відрядження в наш підрозділ присилали по 25 атестованих співробітників і 36 електромонтерів. Всі вхідні двері під’їздів і перші поверхи обладнали сигналізацією. Кожен день я звітувався МВС про зроблену роботу. Через 14 днів приїжджали нові відряджені, а від’їжджаючим в картках доз навантаження в УВВ писали по 25 БЕР за час перебування в зоні і відправляли додому.

Прип’ятським співробітникам не повідомляли, яку дозу радіації вони отримали. Ще 26 квітня, десь під обід нам привезли з Києва і роздали дозиметричні накопичувачі (так звані «карандаші») з шкалою до 50 БЕР. Ввечері їх перевірили в нас і забрали, тому, що показники зашкалювали за 50 БЕР. Нам пояснили, що накопичувачі несправні.

На початку липня в «Зоні», я зустрів свого середнього брата Сергія і чоловіка сестри Дарду Генадія, котрі приїхали з Запорізької АЕС охороняти Чорнобильську (на данний час обидва інваліди).

Крім охорони міста прийшлось ще займатися вилученням грошових коштів і документації (в основному фінансової) всіх держпідприємств міста і організацій довкола ЧАЕС.

З 20 липня 1986 року жителям Прип’яті було дозволено (при наявності документів і ключів) відвідати свої квартири, щоб забрати документи, фотографії, цінні речі (за винятком хутра і радіоапаратури).

Вони заходили в МВВС, де в бувшій черговій частині розташовувався пульт централізованої охорони, пред’являли документи. Їм надавався супроводжуючий співробітник міліції, знімався з під охорони під’їзд, куди вони направлялись. Дозволялося вивозити жителям міста не більше капронового мішка речей.

Я потрапив до своєї квартири 2 липня (не хотілося навіть заходити), було тяжко на душі. 

До аварії я захоплювався кактусами, у нас їх було 26 різновидів. Зайшов в квартиру, а вони всі квітуть. А тут ще в нас був акваріум, в якому равлики вже доїдали мертвих рибок…


Якось стало не по собі. До цього часу дружина не переносить кактусів, хоч дуже любить квіти.

8 серпня в чергову частину Прип’ятського МВВС (село Луговики) зателефонував начальник УВВ Київської області Зозуля Юрій Степанович і наказав мені з Прип’ятськими співробітниками, які залишились (багато вже виїхали на нове місце проживання) прибути до Києва.

Поселили нас спочатку в гостиниці при питомнику собако-розведення в місті Вишневе. Наш маленький підрозділ складався з чотирьох чоловік. Нам виділили кабінет в Управлінні, довідник (з грифом «таємно») з номерами телефонів начальників і їх заступників УВС всіх регіонів Радянського Союзу Курирував нас начальник УВУ Люсіченко В.П. (згодом викладач КВШ міліції).

Ми займалися розшуком цивільного персоналу Прип’ятської і Чорнобильської охорони (400 чоловік) по яким не було інформації, отримали вони житло і роботу по новому місцю проживання. Якщо ми не знаходили відповіді, то приходилось їхати на місце їх дислокації для вирішення цих питань (так передбачалось відповідним рішенням КМ СССР).

На початку жовтня 1986 року я був призначений старшим інспектором в Києво-Святошинський відділ охорони. Але не встигнувши приступити до своїх обов’язків як мене поклали в Всесоюзний Науковий Центр радіаційної медицини по вулиці Мельникова 53, міста Києва.

Ми були першими пацієнтами цього закладу. Всього 7 чоловік (пожежники і міліціонери Прип’яті) на п’ятиповерхову будівлю. Добре, що на той час моїй сімї дали малосімейку в гуртожитку ОМОНа міста Вишневе.

9 листопада 1986 року ВНЦРМ відвідав заступник міністра МВС України Дурдінець В.В. Коли він дізнався, що моя сім’я ще не отримала житло – дуже здивувався (всі евакуйовані повинні були отримати житло до 1 листопада 1986 року).

Дурдінець В.В. запитав мене, де я хочу жити і працювати, дізнавшись відповідь – відразу примусив мене написати рапорт, що я хочу жити і працювати в місті Славутич, яке будувалось.

На наступний день 10 листопада приїхали з управління і повезли мене місто в Ірпінь. Коли я побачив цей п’ятиповерховий новий «барак» з перекошеними вікнами і дверима я заявив, що не буду заселятися в цей будинок, краще буду жити в гуртожитку, доки не отримаю житло в Славутичі. Але враховуючи, що це питання стоїть на контролі Міністерства не став підводити хороших керівників.

Новосілля ми відзначили за декілька днів до нового 1987 року (коли мене виписали з лікарні).

3 лютого 1987 року мене направили на будівництво міста Славутич. Спочатку жив на теплоході «Корелія» в вахтовому селищі «Якір». В Славутицький МВВС приїхало 16 співробітників Прип’ятської міліції і 16 Чорнобильської.

В вересні 1990 року комуністи вневідомчої охорони (нараховувалось майже 60 атестованих співробітників) Славутичського РВВС в повному складі вийшли з рядів КПРС. Це була перша партійна організація в системі МВС Радянського Союзу яка в повному складі вийшла з рядів КПРС.

На наступний день із політуправління МВС приїхали розбиратися. Так як я був секретарем парторганізації, мене хотіли звільнити «за підрив боєздатності колективу». Але нічого в них не вийшло так, як я був депутатом Славутичської ради І скликання. Через 11 місяців (після закінчення ПУТЧА) ті ж правозахисники писали циркуляри про те, що хто не здасть партквиток в трьохденний термін, буде звільнений з органів внутрішніх справ.

З 1 січня 1994 року я продовжив службу в спеціальному батальйоні міліції по охороні Зони відчуження ЧАЄС. В СБМ служили майже 300 атестованих співробітників і 60 вільнонайманих (електромонтерів). Служив спочатку командиром роти, потім зам командира батальйона.

Першого січня 2000 року ми з комбатом Воротніковим Ігорем Вікторовичем пішли на пенсію, так як розпочалась реорганізація підрозділу.

До 2015 року працював в Чорнобилі спочатку інженером, потім заступником начальника служби оперативного управління і по забезпеченню контрольно-пропускного режиму Зони відчуження.”


По теперішній час Олексій Москаленко працює екскурсоводом супроводжуючих груп на території Зони відчуження.

Під час аварії та ліквідації на ЧАЕС отримав значну дозу опромінення і був внесений Міжнародний реєстр опромінених (86,79 бер).

https://reporter.zt.ua

Комментариев нет:

Отправить комментарий