-->
☢ ☢   Любите Родину - Мать вашу!        Якщо ви не боретеся за свої права, у вас їх заберуть!        Ми погано боролися за свої права, і у нас їх забрали!        Кто не помнит прошлого, у того не будет будущего!    ☢ ☢

29.04.2014

Вінницькі чорнобильці побували у рідному місті: «Щемило серце, але це треба бачити»

28 років тому цей день змінив долі тисяч українців: хтось став героєм, хтось повністю змінив життя, про інших – залишилася пам’ять. Чорною та гіркою увійшла ця дата в історію людства. На благодатній землі українського Полісся, майже в центрі Європи, за 110 км від столиці України Києва сталася аварія, яку вважають найбільшою в світі техногенною і екологічною катастрофою. 

Серед перших, хто прийшов на допомогу мешканцям м. Прип’яті та всьому населенню зони відчуження, були й вінничани: пожежні, працівники УВД облвиконкомів, працівники автотранспортних підприємств, підприємств «Агромаш» та «партизани» - люди, що були призвані через військові комісаріати та спеціальні збори Згідно з графіком, затвердженим в органах виконавчої гілки влади на ліквідацію аварії на ЧАЕС виїжджали тисячі добровольців та військовозобов’язаних. З їх кількості були сформовані бригади, що забезпечували безперебійне постачання матеріалів для встановлення на будівництві саркофага (це і бетонний завод в селищі Копачі, який готував суміші безпосередньо для «саркофага», санітарний пункт у Дитятках, пересувні бетонні заводи та тощо). Виконуючи нелегку справу, саме «ліквідатори» внесли частку свого професіоналізму та допомогли зарадити небезпеці, що йшла від зруйнованого реактора ЧАЕС. Час, що минув, забрав життя багатьох чорнобильців, а більшості залишив на все життя тяжкі хвороби. 

У Вінниці свого часу з’явився «мікрорайон», який в народі називають «Чорнобилем». Там живуть колишні мешканці міст та селищ зони відчуження. Вони вже стали вінничанами, але забути рідні місця, з яких виїжджали поспіхом, залишаючи все, що встигли нажити, навряд чи колись зможуть… 

12 квітня, напередодні дати трагедії, чорнобильці та ліквідатори аварії з Вінниці та Вінницького району з’їздили у Чорнобиль, Прип’ять та на ЧАЕС. Не тільки згадували, говорили й про сьогоднішнє, про проблеми, яких аж занадто багато... 

- Окремі з нас ображені на владу, бо чим далі ми відходимо від дати 26 квітня 1986 року, тим більше влада нас намагається забути, - ділився наболілим ліквідатор аварії на ЧАЕС в 1987 роц Михайло Палка. – Не всі навіть можуть отримувати належні ліквідаторам пенсії. Військова частина, де я проходив військові збори - в/ч 43187 Прикарпатського ВО МО СРСР - ліквідована. Архіви знищені, або передані в Москву, як нам кажуть деякі працівники військових комісаріатів до КДБ СРСР. Людям взяти довідки неможливо в жодній установі країни, бо немає військового формування, де ми служили Батьківщині. Як воно виникло в 1986 році з пустого місця, так воно туди і кануло після завершення робіт на ЧАЕС. А доля тисяч людей, які пройшли через це формування залишилась незмінною. Тобто НІЯКОЮ. Чиновники ОДА кажуть: «Ви були там, посвідчення маєте, але за пенсії Ваші ми не відповідаємо. Питайте в ПФУ та КМУ». Чорнобильці країни питають всіх та вся посадовців КМУ, ПФУ та ВР України вже котрий рік. Результат НУЛЬОВИЙ… Більшість організацій, установ та підприємств, звідки були призвані резервісти, сьогодні взагалі не існують, їх назви не знайдеш на мапі країни та просторах СНД, а чиновники від ПФУ та органів влади все більше вимагають довідок від ліквідаторів. Ми ж сьогодні змушені у посадовців,просити право на своє гідне існування в країні. Чим далі від дати 26 квітня 1986 року, тим більше треба надати довідок про заробітну плату з того часу, коли кожний був на ліквідації аварії в Чорнобилі Це ганьба! Так не повинно бути! Країна завжди має поважати своїх героїв. 

- Щороку перед нами стає велике питання щодо забезпечення чорнобильців ліками за рецептами лікарів, - продовжує перелік ліквідатор аварії на ЧАЕС, мешканець с. Вінницькі Хутори, Володимир Левкович. - Не завжди можливо своєчасно отримати в аптеці медикаменти, які виписав лікар, бо фінансування медичних програм обмежене. Особливо це відчувають мешканці в районах області. Так, у Вінницькому районі діє одна аптека, яка відпускає ліки за безкоштовними рецептами. Нам потрібно дістатися з сіл до лікарні, пройти медогляд, а потім з рецептами потрапити до найближчої аптеки, витративши певну суму коштів на транспортні послуги. А результат в більшості випадків – нульовий. Кажуть: гроші маєте - відпустимо ліки; ні - приходьте до лікаря та продовжуйте разом з ним вирішувати питання. Особливо боляче стає тоді, коли приїдеш а ліками в аптеку і чуєш від провізора: «Вибачте, але кошти виділені РДА та ОДА закінчилися, ми Вам допомогти не можемо! Приходьте наступного разу». Але ж лікуватися чорнобильцю треба сьогодні, а не в наступному місяці… 

Про це говорили дорогою, а у рідних до болю (і це буквально!) місцях поверталися у свою юність і дитинство… Дивилися не тільки на порожні, мертві будинки та сліди колишніх вулиць, дивилися в очі один одному, звіряючи враження… Ліквідаторам цікаво було, як сьогодні люди, які малими були евакуйовані з зони відчуження, та діти, народжені родинах ліквідаторів та постраждалих, сприймають нині міста Прип’ять, Чорнобиль та ЧАЕС. 

Василь Біц, голова організації «Чорнобиль-86», у 1986 році був змушений покинути рідний дім у Прип’яті. Він згадує: «Як казали колишні посадовці, «на кілька днів Ви залишаєте свої оселі та незабаром повернетеся до свого чудового міста», але вийшло назавжди. .. Тепер, через 28 років, я приїхав сюди з молодшою дочкою Тетяною, яка разом з нами була виселена з міста. Тут вона народилася, пішла в дитячий садочок, мала піти до школи, але не судилося». Тетяна з батьком побачили свій будинок… 

 У Володимира Мельника, голови «Асоціації жертв Чорнобиля», перед очима знову вставали картини роботи ліквідатора, він згадував, як проводилися роботи з дезактивації Прип’яті та інших населених пунктів 30 км зони відчуження: 

- Солдати виконували роботи зі знищення шару грунту з усіх вулиць міста, мили вулиці та садиби спеціальним хімічним розчином. Військовослужбовці поливали територію для погашення радіоактивності та проводили розвідку території на наступний тиждень робіт. Роботи проводились у бронетранспортері. Дозиметром заміряли рівень радіації щодня і наносили позначки на карту. Неможливо забути 18 жовтня 1986 року, коли військова частина №55064 ПРИКВО МО СРСР увійшла до м Прип’яті. Роботи з дезактивації розпочали з теплиць, які були побудовані на околицях міста. На жаль, вони сьогодні ліквідовані... Поруч із нашим батальйоном працював БСО № 1 в/ч 55064, якому було доведено завдання командування частини про здійснення робіт з дезактивації пожежної частини м Прип’яті ,воїни якої є героями серед ліквідаторів. Поки державна комісія не прийме об’єкт від військової частини, ми не могли піти відпочивати. Це була реальність того часу! А сьогодні, за діючими постановами КМУ та ПФУ України, посадовці рахують ліквідаторам по 6 годин робочого часу в день! Я звертаюся до всіх ліквідаторів, хто пройшов Чорнобиль через військові комісаріати країни, відповісти на питання: хто з Вас працював під час ліквідації 6 годин? – не стримує емоцій Володимир Петрович. – І сам відповідаю НЕМАЄ таких людей!!!! Бо якби ми працювали так, як намагаються сьогодні занести в наші документи, то, напевно, за цей час реактор був би зовсім зруйнований!» 

- Їхали до Чорнобиля, практично нічого не знаючи, мов сліпі кошенята, - згадує Володимир Царюк, ліквідатор аварії на ЧАЄС від в/ч 43187. 

 За час, що минув із моменту ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, чоловік навчився тримати усі емоції в собі. Однак, згадуючи товаришів, які разом із ним працювали пліч-о-пліч, не стримує болю: 

- Того фатального для країни дня був вихідний. Країна навіть не здогадувалася, що в ніч із п’ятниці на суботу в Київській області сталася страшна техногенна катастрофа. Однак чутки про трагедію вже ходили. Та в ті часи чутки не мали особливого впливу на людей. За умов тотального замовчування інформації дізнатися про якійсь надзвичайні події можна було хіба що з короткого повідомлення у вечірній програмі «Время». Лише під час травневих свят людям повідомили про те, що трапилося на ЧАЕС. 

– Страху не було, – згадує свої емоції Володимир Миколайович. – Було хвилювання. Адже до останнього моменту ми не знали, що сталося, і з чим доведеться зіткнутися. 

Він і його колеги жили у радіації. Сьогодні важко дізнатися, опромінювання якої сили було тоді у Чорнобилі. Дозиметристам, які вимірювали дозу опромінення, чітко наказали: більше 1 рентгена за добу вказувати в офіційних повідомленнях не можна. Рятувалися хто чим. 

– Кожному з нас видали індивідуальні аптечки. Там були капсули для захисту щитовидної залози, йод. Останній радили додавати у молоко, – продовжує Володимир Царук. – Свіже молоко у Чорнобилі дістати було нереально, тож пили кисле. 

Володимир Царук та інші ліквідатори не жаліються на життя і не шкодують про дні, проведені у Чорнобилі. Це був обов’язок, кажуть вони. Проте, як і всіх коллег-ліквідаторів, окрім фізичного болю, який їм лишився у спадок, огортає ще й душевний: 28 років після трагедії ті, хто затулив собою світ від атомної біди, схоже, залишаються не потрібними своїй державі… 

- Спасибі за мужність, за героїзм тим людям, які захищали нас від жахливих наслідків катастрофи, не шкодуючи себе, втрачаючи здоров’я і життя, - каже Любов Бондарчук, вчителька Вінницької школи №13, яка разом із чорнобильцями побувала у цій поїздці. – Враження шокуючі. З одного боку – подвиг людей, які зупинили атомного монстра. З іншого – вигляд німого мертвого міста, де пробивається життя – травою, деревами… Це треба бачити, з розповідей такого не відчуєш… 

Ця поїздка – це спомини, враження, а проблеми стали ще більш очевидно гострими. Але і чорнобильці, і ліквідатори аварії впевнені – наступного року знову поїдуть туди, де було так страшно і гірко, але там залишилися серця… Нині ж вони вдячні усім небайдужим людям, хто матеріально та організаційно допоміг їм повернутися у часи молодості, часи подвигів - депутатам Вінницької обласної Ради Сергію Кудлаєнку, Валерію Коровію, Марині Коваль. 

- Особлива подяка народному депутату України Олександру Домбровському, - кажуть учасники поїздки, - він уже вдруге допоміг землякам із поїздкою. 

- Вражаюча поїздка, - ділиться емоціями Олена Ковтонюк, науковий співробітник Вінницького обласного краєзнавчого музею (дитина Чорнобиля). – Ми побачили трагедію, втрати людей, які там жили. Але, як би не щемило серце, це треба бачити і знати, щоб вчитися на помилках, аби уникнути біди у майбутньому. 


Більше читайте тут: http://vinnitsaok.com.ua/2014/04/28/182937

Комментариев нет:

Отправить комментарий

I am free