-->
☢ ☢   Любите Родину - Мать вашу!        Якщо ви не боретеся за свої права, у вас їх заберуть!        Ми погано боролися за свої права, і у нас їх забрали!        Кто не помнит прошлого, у того не будет будущего!    ☢ ☢

19.04.2016

Фактор людини. Тридцяті роковини Чорнобильської катастрофи у фокусі Церкви та суспільства

Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
Найстрашнішою була тиша. Мовчання, яке оточило трагедію Чорнобиля невідомою загрозою для кожного. Озираючись на події тридцятирічної давності, ми згадуємо про помилки, технології, науку. Натомість за катастрофою стоять людські постаті, які часто ціною свого життя намагались зупинити трагедію та зберегти живих. Представники різних Церков та самі ліквідатори зібрались разом в Інституті Томи Аквінського у Києві, 14 квітня, аби у рамках Міжнародної екуменічної конференції «Екологічний та антропологічний вимір Чорнобильської аварії» обговорити особливу роль духовності для попередження можливих помилок та допомоги героям минулого.


Отцю Василю Пантелюку на момент аварії на ЧАЕС було 26 років і тоді він не уявляв, що стане греко-католицьким священиком. Надійшов наказ і медиків з Івано-Франківська у серпні 86-го повезли у зону відчуження – допомагати тим, хто там працював. «У зоні ми не відчували наслідків, але ближче до Чорнобиля звернули увагу на могильники броньованої техніки, — пригадує він. — Коли ж прибули на місце, у селищі була районна лікарня, де нас і розмістили. Ми мали обстежувати людей та надавати першу допомогу. З першого дня ми відчували особливий шум повітря. Якщо ти вдихав на повні груди, то їх хапав спазм».

Лікарі пыдготовили пластини свинцю, які чіпляли на себе, аби захиститись. Тоді у зоні відчуження працювали шахтарі, які охолоджували реактор – всі знали про небезпеку повторного вибуху. Нерідко вони бачили молодих людей, які зі своєю дозою опромінення вже не могли отримати допомоги. «Ми бачили, що після операцій рани не заживали, і поранені мали виїхати у більш чистий простір, — ділиться о. Василь — Молоді дівчата не могли змити радіацію з волосся. Було надзвичайно важко дихати, якщо пробігав кілька метрів, ноги ставали ватними і ти не міг рухатись. Продукти вже були радіоактивними, навіть ті, що привозили з Києва. Ліками слугували активоване вугілля та червоне вино протягом двох годин після отримання дози радіації».

За словами душпастиря, на той момент він був вірянином, але повноцінно не практикував християнство. Ще тоді, у зоні, показовим було геройство людини, де кожен платив велику ціну за порятунок іншого. Ставши священиком, о. Василь переконався, що сила молитви може вберегти, взяти людину «під крило Бога». Зараз він продовжує своє служіння у Дніпропетровську, допомагаючи та спілкуючись з родинами, які постраждали від Чорнобиля. Від Карітасу там працюють три центри, де взяли на облік всіх чорнобильців, допомагаючи їм речами, медикаментами, забезпеченням. Але так само їх запрошують і на особливу молитву. «Мене тримає на цьому світі святе Причастя, тому що майже всі мої друзі-ліквідатори або у лікарні, або пішли з цього світу. Завдяки Богові я продовжую жити та допомагати іншим, що дає мені і життя вічне», — підсумовує священик.


«Ці 30 років Україна та Європа живуть у тіні Чорнобиля, — підкреслює секретар Синоду Єпископів УГКЦ, владика Богдан (Дзюрах). — У центрі роздумів про трагедію стоятиме не певна проблема, а людина. Тому що всі катастрофи спричинені певними обставинами і вони апелюють до моралі та милосердя. Наша подяка скерована до тих, хто зберіг Україну та Європу від цього лиха. Не задумуючись над власною долею, вони пішли у серце катастрофи. Тим, що відійшли від нас, ми присвячуємо молитовну пам'ять, як і постійну вдячність усім помічникам».

За його словами, сьогодні не обійтись без відповідальної державної політики. Владика запропонував представникам церков та громадського сектору розробити практичні рекомендації для держави та організацій, так само як і спільні ініціативи, спрямовані на покращення екологічної ситуації: «Чорнобиль показав, що всі люди пов’язані і кордони не зупинятимуть біди. Спроби відгородитись від іншого, байдужість до сусіда є ілюзією. Ми буваємо солідарні як в злому, так і в доброму. Але сьогодні ми маємо проявити більшу солідарність з першими лавами ліквідаторів, хто досі несе хрест тієї аварії. Віра каже нам, що рани, огорнуті любов’ю та милосердям, стають джерелом нової надії. І вона потім втілюється у дієву солідарність, бо любов є дією. Нехай наша молитва стане бальзамом для душ ліквідаторів, як і наша глибока подяка».


Фонд Internationales Bildungs und Begegnungswerk був заснований у Німеччині у той самий 1986 рік, аби здійснювати роботу після катастрофи. Доктор Астрід Зам (Astrid Sahm), представник фонду, бачить особливу роль у передачі досвіду ліквідаторів. Так, у 2012 році у Харкові було відкрито Чорнобильську історичну майстерню – освітній центр для молоді, яка б могла більше дізнатись про значення та масштаби катастрофи, так само як і консультаційний центр для самих ліквідаторів. «Через 25 років після Чорнобиля була катастрофа у Японії, яка лише нагадала нам про важливість пам’яті. У 13 країнах Європи, від Туреччини до Норвегії, пройдуть пам’ятні заходи. Учасниками стануть свідки з України та Білорусі, так само як і спеціалісти з Фукусіми. Додатково відбудуться аудієнції ліквідаторів у Папи Римського. Важливо осмислити досвід та його використання для майбутнього. Фокус має бути на значенні для людей – і для тих, хто її пережили, і у майбутній перспективі», — переконана д-р Астрід.

Протоєрей Тарас Мельник (УПЦ КП), настоятель храму біля комплексу пам’яті Чорнобиля у Києві, має особливе ставлення до трагедії. Чорнобиль торкнувся і його родини, забравши рідного брата матері, якому вдалось найдовше прожити з групи колег-ліквідаторів – 10 років. Показовим для священика стало відношення до історії людей, коли він побачив, у якому стані перебуває пам’ятний комплекс катастрофи: «Там зараз просто руїна, про яку ніхто не згадував. Сьогодні ж ми маємо говорити про цей героїзм. Ліквідатори не думали, що буде завтра, йшли туди без жодного захисту. Ми повинні підтримати приклади єднання, бо допомогти нам можемо лише ми самі. Це великий урок для кожної людини і ми знаємо, що як тільки ми забуваємо про певну трагедію, вона може повторитись».

«У героїчному акті ліквідаторів є дуже багато християнства, бо це служіння ближньому, — продовжує його думку пастор Німецької Євангелічної Лютеранської церкви Павло Шварц. — Часто ми думаємо тільки про себе, але ми не можемо не думати про проблеми інших. На прикладі ліквідаторів ми можемо навчитись спасати життя близьких та інших людей, кого ми не знаємо. Саме цього і вчив нас Ісус Христос».

22-річний молодий батько Микола Бондар опинився в епіцентрі подій за наказом про мобілізацію. 28 квітня 1986 року був зібраний 731-й батальйон ліквідаторів, який до 15 травня без перерви працював у зоні катастрофи. «Нас називали батальйоном камікадзе, — розповідає Микола. — З 11 військкоматів Києва нас зібрали, перевдягнули у що могли, і вже 29 квітня ми завантажували гвинтокрили сипучими матеріалами – свинцем, глиною – щоб загасити пожежу. З нами працювали пілоти з Афганістану, одну ескадрилью навіть вивели з зони бойових дій заради погашення пожежі. Тоді ми скидали матеріали у парашут, який потім опускався в епіцентр вогню».

Тоді їхній батальйон складався з 353 людей. Про це не було відомо, але для них був оголошений військовий стан, що надавало найбільші повноваження командирам. За словами Миколи, розстріли на місці дійсно були під час перших днів катастрофи, через нахабні мародерства та утікачів з евакуації. Найстрашнішим було те, що перші ліквідатори не мали жодного захисту, так само як і повного знання про те, що відбувається у Чорнобилі.

«Реактор почав пропалювати бетонну плиту захисту, яка відмежовувала його від води, через що виникла загроза утворення водневої бомби. 7-8 травня з нашого батальйону відібрали 25 добровольців для відкачки води з реактора після падіння його температури. Серед них опинився і я. Ми працювали у п’ятірках, пробивали кувалдами стіни та закладали туди пожежні рукава. Я чув про водолазів, які опускали їх пізніше в основу реактора – вони навряд чи повернулись живими», — продовжує ліквідатор.

Микола підкреслює, що вони були простими добровольцями, у яких навіть не було респіраторів. Командири попередили, що вони можуть не повернутись зі свого завдання, але хтось мав взяти цю місію на себе. Йому вдалось двічі закласти пожежні рукава для відкачки води перед тим, як їх відправили у військовий госпіталь 9 травня. Попередньо їм заборонили спілкуватись зі своїми наступниками та передавати будь-яку інформацію. А вже у госпіталі лікарі таємно допомагали їм з офіційно іншими діагнозами і за три тижні всі ліквідатори були виписані з довідками, що вони «повністю здорові».

«Якби ми не виконали наказ за військовим станом, ми б всі підлягали розстрілу, — додає ліквідатор. – Працівники Держкомітету безпеки вміли тоді красиво переконувати. Але ми й так робили б цю роботу, тому що мусили нівелювати загрозу... Нам не давали розмовляти з новачками, які прийшли на ротацію. Другий призов припав на скидання графіту лопатами з даху реактору, радіоактивних відходів. З 706 осіб лишилось живими приблизно 170 людей. 60-80% з тих, хто вижили, мають онкологічні захворювання».

Найобразливіше для ліквідаторів те, що мешканці Європи більше зацікавлені у їхньому досвіді, ніж українські громадяни. За цей час вони об’їхали більше 40 міст Німеччини з презентаціями та виставками. Микола Бондар звернувся до духовенства з пропозицією зробити подібні виступи у храмах. Тому що ліквідаторів не так хвилює відсутність або нестабільність соціальних пільг, скільки відновлення історичної справедливості.


Наслідком трагедії стали проблеми і в економічному, і соціальному плані, певен Олександр Бондар, ректор Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління. «Так звані чорнобильські закони від 1991 року створили цікаву ситуацію, — зауважує він. — Вони утворили певний резерват, позбавлений розвитку та життя. Економіка там практично не розвивалась. Коли сьогодні громада піднімає питання створення біосферного заповідника у тій зоні, який допоміг би розвивати альтернативні джерела енергії та зелену зону, цьому є надзвичайна протидія. Бо це вигідно іншим людям, які не зупиняють пожежі у зоні та вивозять ліс».

На його думку, сьогоднішній світ є ворожим до всього Божого творення. Науковець запропонував священикам більше працювати над духовністю в екологічному вимірі, працювати з людьми та їхнім мисленням, доносити інформацію про трагедію у проповіді та передавати погляд на природу з точки зору християнства. «Споживацька філософія призводить до страшних наслідків. Якщо ж ми відмовимось від духовності, то будемо мати і духовні Чорнобилі. Це все краплини історії. Отці церкви працюють з людьми, які їм довіряють. Питання екології та гармонії треба обов’язково відтворювати у проповідях. Була пропозиція встановити День Творця на 1 вересня, що варто просувати надалі з міністерствами – і тоді ми вирішимо проблему спільно», — вважає Олександр.

Екологічний стиль життя християнина вже має втілення у практичній роботі колег з Білорусі. Сергій Юшкевич, співробітник програми по екологічно дружньому способі життя «Центру екологічних рішень» (Мінськ) віднайшов практичні шляхи співпраці Церкви та громадянського суспільства. Зараз у рамках роботи громадської організації розвивається програма «Церква і охорона навколишнього середовища», в рамках якої існує певна угода між церквою та державою. У грудні 2015 року Міністерство природи Білорусі спільно з Білоруською Православною Церквою підписали угоду з питань навколишнього середовища та стратегії розвитку на 2016-2022 роки. Центр, який втілює цю стратегію, має такі місії: екологічні заходи для дітей, молоді та дорослих; освіта для прихожан та духовенства. На практиці це проявляється у презентаціях, майстер-класах, екскурсіях, бесідах з духовенством, кінолекторіях, іграх та навіть екологічному театрі.

«Не всі священики готові сприймати цей напрям роботи, а тому ми намагаємось змінити їхнє мислення, — ділиться Сергій. — Коли ми спілкуємось з духовенством та дорослими, люди згадують про Чорнобиль. Тому ми нагадуємо їм про християнське ставлення до творінь. Аспект спільної трагедії, як не дивно, дає ґрунт для дискусії та слухання один одного».

Зараз триває розробка екологічних порадників на свята, листівок з порадами для людей віри, буклетів, програм заходів для приходу, стенгазети. Було створено єдиний сайт Творіння, який піднімає проблему екології, пропонуючи у відкритому доступі матеріали для вірян та священиків, тематичні молитви. Вже у цю суботу, 16 квітня, буде відкрита екологічна тропа «Кам’яна гірка», перша подібна ініціатива на території приходу у Мінську. Замість забудови території церковними будівлями, духовенство погодилось зробити місце для відпочинку та екологічної освіти, в тому числі для мешканців мікрорайону. Люди матимуть змогу прогулюватись сквером, дізнаючись більше про світ, що їх оточує. Спеціалісти центру розробили точкові проекти для інших парафій: міні-зоопарки, екологічні майстер-класи чи кімнати з інформацією стосовно ставлення християнства до творіння, плакати у церквах та недільних школах.

26 квітня мешканці всього світу пригадають моторошні новини з далекого 1986 року. Питання полягає в тому, чи буде це проста згадка, або ж певні практичні дії для попередження трагедій у майбутньому. Вже сьогодні духовенство погодилось, що потрібно більше говорити та робити, аби зберегти світ, який нам було подаровано. Міжнародна зустріч не скінчилась, а мала продовження у екуменічній молитві у центрі столиці, яка відбулась у п’ятницю, 15 квітня з перспективою майбутніх проектів.


Комментариев нет:

Отправить комментарий

I am free