Аварія на ЧАЕС стала для України подією, яка тривалий час відбиватиметься на її економіці. Але якщо з будівництвом нового укриття над 4-м енергоблоком можуть допомогти інші країни, дбаючи передусім за безпеку своїх територій, то з вирішенням усіх інших проблем, породжених Чорнобилем, Україна має справитися сама. І тут перш за все потрібно вжити рішучих дій як із посилення соціального захисту справжніх ліквідаторів і постраждалих, так і з від сіяння величезної маси тих, хто просто має зиск з експлуатації статусу псевдочорнобильців.
26 квітня Україна відзначає трагічні роковини – 25-річчя з дня Чорнобильської катастрофи, яка змінила свого часу сам хід вітчизняної історії. Чорнобильські проблеми будуть актуальними ще для багатьох поколінь.
Водночас, сам пафос української влади останнього часу вказує, що вона починає втілювати в життя плани зі "згортання" чорнобильських програм.
По-перше, слід згадати заяви Президента про "непід’ємність" чорнобильських виплат для українського бюджету.
По-друге, не можна оминути увагою державні проекти скорочення кількості та території зон радіоактивного ураження, що були встановлені після аварії.
Нарешті, варто відзначити появу законопроекту про "Про гарантії держави щодо виконання рішень суду", згідно з яким, зокрема, передбачалося віднести основні "чорнобильські" пільги та виплати до виняткової компетенції урядових структур. Очевидно, що уряд, як безпосередній розпорядник коштів, буде лише обмежувати будь-які соціальні виплати.
Все частіше від представників урядових структур можна почути тези про те, що "Україна починає поступово забувати Чорнобиль", і що у нас "зараз є актуальніші проблеми".
Чи так це?
Фактор Фукусіми
Катастрофа на японській АЕС Фукусіма-1 засвідчила, що і сьогодні мирний атом зберігає статус небезпечного фактору. Під впливом подій у Японії багато з тих, хто вже почав забувати про ЧАЕС, згадали про трагедію у центрі Європи.
Очевидно, що саме вплив „фукусімського фактору” дозволив Україні успішно провести конференцію донорів щодо фінансування будівництва нового об’єкта „Укриття” на ЧАЕС.
Українська держава продовжує використовувати радіаційну небезпеку перш за все як фактор зовнішньої політики. Чорнобиль зберігає статус такого собі "лиха для зовнішнього користування", про яке згадують лише тоді, коли потрібно одержати чергову порцію фінансування від іноземних структур.
І під час останньої донорської конференції представники української влади наголошували на необхідності об’єднання зусиль різних країн для подолання чорнобильського лиха.
Фактично, керівництво держави уже 20 років зайняте лише спекуляціями довкола чорнобильської проблематики. Ми все будуємо і будуємо новий саркофаг, одержуючи на нього нові і нові кошти, хоча і не видно суттєвих результатів їх використання.
Водночас у питаннях "внутрішнього користування" про Чорнобиль полюбляють не згадувати. У сфері соціального та медичного забезпечення чорнобильців спостерігається пришвидшене згортання фінансування.
Нічийна проблема
Свого часу в Україні існувало окреме міністерство, яке було покликане вирішувати чорнобильські проблеми. Згодом, у ході чергової оптимізації воно було ліквідоване, а його компетенція була віднесена до відання Міністерства з надзвичайних ситуацій.
На даний момент скасований навіть департамент у міністерстві, який раніше відповідав за чорнобильські питання.
Відповідно, з одного боку маємо "чорнобильський закон", який мав би гарантувати соціальні виплати та медичне забезпечення для постраждалих та ліквідаторів, а з іншого боку – послідовно ліквідовуються структури, які мали б нести за це безпосередню відповідальність.
роблема наслідків аварії на ЧАЕС зараз, фактично, "нічийна". Це відбивається на всьому. Від сфери медицини, де, з одного боку, на папері наявна ціла мережа установ, у яких могли б лікуватися чорнобильці, а з іншого боку – вони повністю не фінансуються, так що люди змушені, йдучи до лікарні, купувати все, аж до бинтів та марлі, і до галузі соціального захисту.
Виходить, що проблема Чорнобиля начебто стосується всіх, і про це говорять з найвищих трибун міжнародних конференцій. Водночас, в Україні за неї ніхто не відповідає безпосередньо, ніхто нічим не займається.
Соціальне питання
Згідно з українським законодавством, зокрема законом № 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", передбачено, що пенсії особам, віднесеним до категорій 1, 2, 3, 4, встановлюються у вигляді: а) державної пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію.
Водночас на даний момент органи соціального забезпечення відмовляють чорнобильцям вищеназваних категорій у виплаті передбачених законом коштів.
Держава виплачує лише пенсію за віком або пенсію у зв’язку із втратою працездатності.
При цьому більшість справжніх ліквідаторів переходить на пенсію за віком, яка не має відношення до чорнобильського законодавства та обраховується на основі загального стажу.
На звернення громадян до органів соціального забезпечення, як правило, отримуються відписки, у яких зазначається про неможливість передбачених законом виплат.
Найцікавіше, що держава виплачує окремим чорнобильцям передбачене їм по закону. Але лише тим, хто подав позов до суду та виграв процес. Таких – одиниці, адже не кожен може зібрати і оформити документи, подати їх куди слід, прослідкувати за виконанням рішення. Багато-хто навіть не знає про свої права. Та й навіщо їх знати, коли у державі є закон?
От і виходить, що в Україні можна ухвалити закон, в якому будуть передбачені норми прямої дії, але виконувати їх чиновники не зобов’язані. Лише вибірковими рішеннями судів можна домогтися того, що і так визначено законодавством.
Індустрія на людському горі
Паралельно із цим в Україні вже 20 років функціонує своєрідна індустрія викачування грошей з державного бюджету, заснована на використанні чорнобильських проблем для індивідуального збагачення.
З перших років незалежності чорнобильське горе було поставлене на служіння окремим бізнесовим та фінансовим колам.
Досить згадати про схеми оптимізації сплати податків. Зокрема, дехто використовував для цього "липові" чорнобильські інвалідності, дехто – прописувався у 4-й зоні, одержуючи податкові пільги.
З початку 1990-х років почала множитися армія псевдоліквідаторів, які, одержуючи документи про кількагодинне перебування у зоні відчуження, отримувала право на виплату солідних пенсій.
Відомий напіванекдотичний випадок, коли "чорнобильську" інвалідність із 90% втратою працездатності одержав один державний високопосадовець. Причому це не завадило йому у подальшому виконувати свої функції.
Зростання кількості псевдочорнобильців та поширення різноманітних механізмів викачування державних коштів, звичайно, вдарили по державному бюджету.
Неважко відділити справжніх чорнобильців від несправжніх, але, очевидно, що комусь вигідно розбудовувати на основі нинішнього законодавства власні статки.
Сама система чорнобильського законодавства була свого часу побудована таким чином, щоб якомога сильніше заплутати права людей, розширити поле для махінацій, за допомогою яких вводили велику кількість випадкових людей до пільгових категорій.
Загалом не важко підрахувати, скільки людей могли брати участь у ліквідації наслідків аварії 1986 року, скільки – могли постраждати, які території – зазнати найсерйознішого впливу.
Якби влада зайнялася цим і порівняла одержані результати із витратами бюджету на чорнобильські проблеми, то одержана інформація могла б стати підставою для серйозних реформ.
Коли Президент говорить про неможливість виконувати чорнобильські програми, то, фактично, мається на увазі неможливість і далі тягнути цей віз, що перевантажений випадковими людьми та відвертими махінаторами.
Зокрема, на часі введення в обіг категорії "епіцентру ядерного вибуху", що стала б основою для напрацювання нової стратегії соціального забезпечення. Усі ті, хто перебував в епіцентрі під час аварії (а також їхні діти, онуки і т.д.), потребуватимуть уваги з боку держави багато десятиліть, адже ніхто не може прорахувати дію радіації на наступні покоління.
Потребує, звичайно, реформи не лише система забруднених зон, але й сфера соціального та медичного забезпечення чорнобильців та багато інших суттєвих галузей.
Але треба реформувати, а не ховати проблеми, не робити вигляд, що їх не існує. Адже ні сьогодні, ні завтра ми не зможемо закрити цю проблему.
Якщо буде побудовано новий саркофаг, то, можливо, це і принесе полегшення для Європи і решти світу, але не для України, яка і надалі залишатиметься наодинці зі своїми проблемами.
І треба не заплющувати на них очі, а вирішувати. Вирішувати вже зараз, поки це ще можливо.
Петро Олещук, політолог, для Новинаря
Немає коментарів:
Дописати коментар