«Лілю, я живий!»

Як це — відкачати воду з-під атомного реактора, що вибухнув

Валентина ОСИПОВА, «День»
На запитання однієї з пісень Володимира Висоцького «На чем проверяются люди, если войны уже нет?» з 26 квітня 1986 року й по сьогодні можна однозначно відповісти одним словом: Чорнобилем.

...Ті, хто жив у місті енергетиків Прип’яті, пам’ятають один із лозунгів, яких було багато біля райкому партії: «Хай буде атом будівником, а не солдатом». Так мирно й буденно сприймалася Чорнобильська атомна електростанція всіма жителями й працівниками самої станції й усього Чорнобильського району.
Ось, наприклад, який епізод згадує один із тих, кому довелось бути свідком, як забивали перший кілок у фундамент майбутньої АЕС й учасником ліквідації аварії — Валентин Федорович Кононенко: «Десь за рік до аварії я, обіймаючи посаду заступника голови Київської обласної ради профспілок, повіз групу товаришів для знайомства з роботою першого реактора ЧАЕС. Розговорилися з одним з інженерів. А в нього такі красиві окуляри з димчастим склом, що аж завидки беруть. Ми помітили, що в таких самих окулярах ходять по території станції багато робітників. «Хочете такі окуляри? Ми можемо це зробити». І він розповів, що для того, щоб надати склу такий димчастий відтінок, їх опускають у реактор, загорнувши в гумову рукавицю. Це сьогодні моторошно таке чути, а тоді, поки не гримнув грім, як бачимо, навіть спеціалісти й гадки не мали про те, що працюють вони не із самоваром, а із монстром, ім’я якому — ядерна зброя навіть у мирному його призначенні.

Ось із цим монстром, який вирвався із-під людського контролю 20 років тому, й довелось боротися тим сотням тисяч ліквідаторів, серед яких був і Петро Павлович Зборовський — капітан, командир четвертої механізованої роти столичного полку цивільної оборони, де служив із 1972 року після закінчення єдиного в Радянському Союзі Московського військового училища цивільної оборони, куди він, хлопчина із сільської глибинки, вступив відразу після школи, адже закінчив її золотим медалістом.

25 квітня в п’ятницю була загальнополкова вечірня перевірка. Закінчилась вона пізно, й Петро Зборовський залишився ночувати в казармі. А вночі роту підняли по тривозі: «Аварія на атомній станції в Чорнобилі. Горить трансформатор». Жодних подробиць не повідомлялося. До шостої години ранку була зібрана колона із трьох десятків машин, ста солдатів і офіцерів. Цей мобільний загін на світанку виїхав у Чорнобиль на чолі з командиром полку полковником Володимиром Васильовичем Гребенюком. А Зборовський залишився в частині. Особливої тривоги не відчував, адже вже 14 років служив у ЦО та встиг набачитися всякого і брав участь у ліквідації не одного десятка великих аварій. У другій половині дня 27 квітня на базі полку почали формувати 731-ий батальйон хімічного захисту із солдатів і офіцерів запасу Києва та області. 27 — 28 квітня батальйон із 300 чоловік був сформований. Рано вранці 29 квітня хімічний батальйон, серед командирів якого був і капітан Зборовський, виїхав у напрямі ЧАЕС. Дружину заспокоїв: «Днів два - три побуду, поки «запасники» звикнуть».

2080 РЕНТГЕН

Та не так сталося, як гадалося... За півтори години домчали до Чорнобиля — і відразу почали загружати вертольоти піском, свинцем та доломітом. Так дві доби в пилюці, гуркоті моторів, без відпочинку. А 1 травня від розваленого четвертого блоку в бік майданчика, де працював батальйон, почала рухатися червона хмара. Роботу згорнули й перекинули людей під село Дитятки (це північна околиця Чорнобиля, до станції було кілометрів шість). Увечері 1 травня тут розбили табір із нових наметів, організували баню для солдатів, поміняли одяг, нагодували. Лише після опівночі дійшла черга й до офіцерів. Ледь устиг помитись Петро Павлович, як побачив, що до намету зайшли незнайомі генерал- майор і полковник, які звернулися до нього зі словами: «Збирайтесь. Вас викликає голова урядової комісії з ліквідації аварії».

Була перша година ночі. Зранку й до цього часу в роті крихти не було. Попросив у супроводжуючих дозволити пообідати-повечеряти.

...Після кількахвилинної розмови Силаєв чітко, по-військовому, поставив завдання: «Товаришу капітане! Вам поставлено бойове завдання відкачати воду з-під четвертого блоку. Подробиці дізнаєтеся у військовому штабі. Він розташований у виконкомі. Готовність до роботи — дев’ята година ранку». Відповівши потрібне за статутом «Єсть!», Петро Павлович вийшов у травневу ніч. Незважаючи на нічну прохолоду, відчув, що незвичайне хвилювання охопило душу, кинуло в піт, адже від командира взводу Олександра Логачова, який уже 27 квітня робив розвідку біля самого реактора, дізнався, що біля стіни реактора випромінювання досягає 2080 рентген, а 700 — це вже смертельна доза. Для того щоб там упасти замертво, досить півгодини, навіть менше. Притулився до дерева, яке було поряд. Перед очима постали тривожні очі дружини, фізично відчув тепло 12-річного сина Павлуся — все, що було на землі найрідніше, найдорожче. У голові юрмилися думки одна страшніша іншої: «Це — все. Якщо біля стіни 2080, то що ж там, під самим реактором? Що робити? А може, чорт з ними, із цими погонами! Зніми військову форму. Викинь. Будеш жити. Адже це — основне!»

Під будь-яким атомним реактором є величезна камера, мовою спеціалістів — басейн-барбатер на тисячі кубічних метрів води, яка використовується для охолодження блоку. Важко уявити масштаби катастрофи, що вже сталася, але кожен із присутніх у перші дні травня 1986 року на ЧАЕС розумів, що ще може бути, якщо розпечений вибухом реактор четвертого блоку, пропаливши свій фундамент, упаде вниз, у цей басейн: пара може рознести всю споруду блоку, можуть здетонувати перші три блоки. І ось він — апокаліпсис, ядерна зима, загибель усього живого на Землі.

Треба було негайно відкачати воду із-під блоку. Але в ядерному розпеченому пеклі, під обстрілом тисяч рентгенів, серед чортосплетіння зруйнованих вибухом конструкцій, у пітьмі лабіринтів напівзруйнованої споруди? Як? І чому саме на його долю випав цей хрест? Мабуть, свою роль зіграло те, що багато років був командиром трубопровідного взводу, на практиці засвоїв різні види насосних станцій; його знали за результатами занять в управлінні ЦО штабу Київського військового округу.

Після поїздки до Києва за необхідним спорядженням 2 травня о дев’ятій ранку вже був у кабінеті Силаєва. О десятій — засідання комісії, але до єдиного рішення, куди відкачувати воду, не прийшли, адже не було ще навіть визначене місце, звідкіля відкачувати й як практично добратися до води, адже барбатер був за міцною бетонною стіною, в якій ЯКОСЬ треба зробити отвір. Припущення були різні: пробити отвір вистрілом із гармати чи гранатомета, пропалити кумулятивною міною. Але хто міг сказати, як поведе себе збурений реактор після вибухів?

П’ЯТЬ ДОБРОВОЛЬЦІВ — ЦЕ ТЕЖ БАГАТО

Виходило тільки бити бетон вручну. Вишикував Зборовський свою пожежну роту. Глянув на серйозні обличчя 18-20-річних хлопчаків, які йому, 34-річному капітанові, були, як молодші брати, й приглушеним від хвилювання голосом пояснив завдання так, щоб кожен зрозумів, наскільки небезпечна справа чекає на них. І попросив вийти вперед добровольців.

Після декількох хвилин роздумів із строю вийшли п’ятеро: сержанти Павло Авдєєв та Іван Максимчук, два єфрейтори Ігор Молодцов та Олександр Коршунов, лейтенант Геннадій Хецев, але його Зборовський залишив командувати підрозділом (радянські журналісти-борзописці, які по гарячих слідах описували цю подію, писали тоді, що після заклику Зборовського вся шеренга солдатів негайно зробила крок уперед).

БТР знову, вже вчетверте, підвіз Зборовського з чотирма солдатами до стіни реактора. Брали кувалди в руки, бігли по двоє до бетонної стіни й «лупали ту скалу», слідкуючи за тим, щоб більше 12 хвилин не знаходитися під стіною. Міцний бетон ледь- ледь піддавався ударам. Коли вибили дірку, в яку могла пролізти людина, Зборовський поліз у неї. Перед тим солдати обв’язали його міцною мотузкою; ніхто не знав, у яку безвість іде ця людина. Від надмірної радіації відразу могла відключитися свідомість. Спочатку було щось схоже на тунель, де було темно, але можна було йти. Довгенько йшов. Під ногами почала хлюпати вода, від якої йшло тепло й сильний сморід сірководню, але прилаштувати тут насосні станції з трубопроводами, розвернути їх не можна було. Пішов далі якимись східцями, знайшов підходяще місце, яке потім виявилось технологічним залом між третім і четвертим блоками, розміром із залізничний вагон. Повернувся до хлопців, взяв двох із собою. Пройшли шлях іще раз. На руках від дотиків до тої води з’явились білі опіки.

Почали думати, куди діти воду, що відкачали. На п’ятому чи вже, може, й шостому засіданні Силаєв скомандував: «Зборовський, відкачуйте воду в сховище рідких паливних відходів (СРПВ). Завдання зрозуміле?» — «Ні, — відповів капітан. — На цих двохстах метрах я всіх людей спалю. Біля блока 2080 рентген, а поблизу сховища майже 1000».

На схемі вказані зовсім інші, занижені цифри, до 60 рентген. «Хто відповідає за розвідку, за схему?» — питає Силаєв. Йому назвали ім’я контр-адмірала N. Тоді Силаєв дав розпорядження головному інженеру ЧАЕС, Зборовському й адміралу N виміряти ще раз.

Сіли на БТР, адмірал у машині, а Петро Павлович позаду. Водія замінили, щоб той, що вже їздив туди, не переопромінився. Коли до четвертого блоку залишалося метрів 50, і на лічильнику висвітилася цифра 850, адмірал не витримав і став істерично сіпати важелі управління, щоб надати БТРові задній хід. Ледве не зламав важелі. Завернули БТР назад. Адмірал пропонував Зборовському не доповідати правдивих замірів, на що одержав відповідь Петра Павловича: «Згоден! Якщо ви завтра замість мене підете туди відкачувати радіоактивну муть». Той очі відвів і всю дорогу промовчав.

ВІДКАЧУВАЛИ ДО НЕПРИТОМНОСТІ

Петро Павлович уже мав свій план. За територією станції знаходяться два резервуари, до них підходить залізнична колія. Знову нові супроводжуючі й капітан Зборовський їдуть на розвідку, в результаті якої виявили метрах у 100 від Прип’яті два басейни, з яких один був порожній, а другий заповнений майже чистою водою, яку вирішили відкачати в Прип’ять. Розміри басейнів, за розрахунком Зборовського, мали вмістити всю воду з-під реактора.

Почав набирати людей. Узяв своїх 20, із пожежників-білоцерківців п’ять та двоє житомирян. На лузі біля Прип’яті розвернули техніку, перевірили. О пів на другу ночі почали робити проїзди в огорожі станції, щоб протягнути техніку найближчим шляхом від стін блоку до басейнів та потім укладати трубопровід. А це кілометрів зо два. Кожні 20 м треба було з’єднувати муфтами. Так у підготовці пройшло ще більше доби.

5 травня надвечір одержали дозвіл із Москви: «Відкачуйте!»

Запрацювали двигуни. Вода пішла. Але через деякий час з’явились проблеми: заглухла одна із насосних станцій, а люди — утомлені, опромінені, ледве встигали на короткий час сховатися у безпечному місці, знову мусили пробиратися до реактора (це були капітани Зборовський і Микола Акімов). Знову ввімкнули двигуни. Побачили дим, який усе більше заповнював приміщення. Довелось відкрити ворота, що знову призвело до підвищення рівня радіації з 25 до 250 рентген. Кожні чотири години треба було доливати бензин у мотори. Через 18 годин вийшла з дії ще одна станція, довелось міняти також її. Кожен вихід людини з укриття додавав три-чотири рентгени опромінення. Люди один за одним виходили зі строю, втрачаючи сили й набираючи дозу опромінення.

Петро Павлович не любить розповідати про ці події. А вже коли й починає, то згадує прізвища всіх, хто був із ним: майор Георгій Нагаєвський, Петро Войцехівський, Сергій Бовт, Михайло Дяченко, Микола Павинко, Іван Худорлій, Анатолій Добринь, Бесик Нанава. Їх, хто врятував світ для життя, було немало поруч із капітаном П. Зборовським. А скільки в нього самого було виходів до рукавів — перелічити важко. Після кожного виходу треба було міняти костюм.

Уранці 7 травня, після двох діб безперервної пекельної роботи, Зборовський телефоном доповідав Силаєву про те, як іде відкачування. І знепритомнів, впустивши телефонну трубку з рук. Її підхопив черговий і доповів Силаєву, що капітан Зборовський втратив свідомість, на що почув наказ: «Негайно всіх вивезти».

ЗАГИБЕЛЬ ЗАГРОЖУВАЛА ВСІЙ ЄВРОПІ

Прийшовши до тями, Петру Павловичу довелось ввести в курс справи солдатів із Одеського полку ЦО. Їм залишалося відкачати ще 70 сантиметрів води. А починали з рiвня 4 м 30 см. 8 травня під вечір роботу було закінчено. А капітан П. Зборовський у цей час був у Київському військовому шпиталі, дорогою до якого він ще тричі втрачав свідомість. Під вечір став просити лікарів відпустити хоч на півгодини додому, адже неспокійно було на серці — що там, удома? І недарма. Коли лікарі під його наполяганням змушені були поступитися й відпустили на декілька годин, то прийшовши додому, застав порожню квартиру: син — у сестри, а дружина Лілія Іванівна — в лікарні на операції. На таксі доїхав до лікарні, темно, тихо, друга година ночі. Став посеред двора й від безвиході нічого кращого не придумав, як закричати на весь світ: «Ліля! Лі-ля!» У декількох вікнах загорілось світло! На четвертому поверсі одне вікно відчинилося, а в ньому вона, кохана, із якою колись сидів в одному класі за одною партою Гуто-Потіївської середньої школи Радомишльського району, що на Житомирщині.

«Лілю, це я! Живий!»

І, мабуть, саме тут, у цій темряві пізньої травневої ночі, нарешті зрозумів, з якого пекла вийшов живим. Адже там, біля черева й у самому череві смертельно пораненого ядерного монстра, ніколи було думати й щось розуміти, крім слів: «Треба! Якщо не я — то хто? Треба!» Як радісно й солодко було йому, який десять днів свідомо провів в обіймах смерті, відчувати себе живим тепер й оголосити про це на весь цей зоряний світ: «Я — живий!»

Уже потім, через роки, коли почали говорити хоч якусь правду про катастрофу, вченими було підраховано, що якби не відкачали підреакторну каламуть, то загибель загрожувала, як мінімум, усій багатомільйонній Європі.

У лікарні він пробув не більше тижня. Йому тричі робили масштабне переливання крові. Здавав кожного дня кров на аналіз і чув, як лікарі, знайомлячись із результатами, пошепки, з округленими очима, перемовлялися між собою, що в нього вже й кістки «світяться». А з ліків справно давали по дві таблетки димедролу та вітаміни тричі на день. У карточці записали 65 рентген. А скільки їх було насправді, Петро Павлович навіть сьогодні не знає й знати не хоче. Тільки тепер дивується сам про себе, яке ж то здоров’я мав у 34 роки й на скільки б його вистачило Петру Зборовському, якби не пішов у те пекло...

НЕ ТРЕБА ВДЯЧНОСТІ?

До 1993 р. служив, на пенсію відправили його в чині майора. Звання підполковника присвоїли як офіцеру запасу. Важко нам, людям із радянським менталітетом, визначити роль такої людини, ціну подвигу Петра Павловича. Адже, почасти, в СРСР «карали невинних, а нагороджували непричетних». Так вийшло й із капітаном Зборовським. Його нагороди можна перелічити на пальцях однієї руки. Одну тисячу карбованців йому передав у конверті від свого імені сам Іван Силаєв 7 травня під реактор. Тільки в грудні 1986 р. у Київ із Москви надійшли перші нагороди «чорнобильцям», серед яких жодна нагорода не була призначена для ліквідаторів полку, в якому служив П. Зборовський. Не прийшло нагород і до дня Радянської Армії — 23 лютого 1987 р. Один із ліквідаторів, старший лейтенант Олександр Логачов, який на світанку 26 квітня з командиром полку Володимиром Гребенюком уже був у Чорнобилі, який першим у той же ранок зробив заміри радіації під реактором — 2080, не витримав, став писати в Москву — в газети й самому Горбачову. Через деякий час вийшов указ про нагородження ліквідаторів полку: 64 чоловіки нагородили орденами й медалями. А В. Гребенюка й П. Зборовського в списках не було. I тiльки в травнi 1987 р. Петро Зборовський був нагороджений орденом Червоної Зiрки — «За успiхи в бойовiй та полiтичнiй пiдготовцi, за освоєння нової технiки та зброї».

Так і живе Петро Павлович усі 20 років у двокімнатній квартирі із сім’єю, яка складається з дружини, сина, невістки, двох онучок Олі й Саші, ще й Пусіка, білосніжного песика-шпіца, якому вже 18 років, який може днями не злазити з рук Петра Павловича, а якщо хазяїна немає вдома, то від вхідних дверей він не відходить навіть до миски з їжею.

Весною 1996 року вертався у своєму «Москвичі» від родичів із села, за кермом втратив свiдомiсть i потрапив у аварію. Пішов до військового шпиталю, де його не бачили з 16 травня 1986 року. Лікар-жінка подивилась у його документи й була вражена: «Господи! Та що ж ви за людина така?! Тут ходять сотні з усієї України тих, хто мав 17 рентген, ручки дверей виламують, щоб отримати статус, а ви зі своїми 65-ма навіть на облік після звільнення з армії не стали». Виходив майже рік і він тими кабінетами, поки дали II групу інвалідності. Знадобились десятки довідок, адже копії не підходять. Поїхав в архів. Знайшли документи полку. Стали дивитися, а в них наказ про його вибуття на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС є, а про те, що він вернувся звідти, — немає. Видно, якийсь писарчук за «династійною увагою» його прізвище пропустив. Так що, згідно з архівними документами, Петро Павлович і досі там, у Чорнобилі.

Найчастіше з усіх нагород Петро Павлович у руках тримає три аркушики звичайного паперу формату А-4. На них з обох сторін найрізноманітнішими дитячими почерками написані щирі слова: «Я дуже вдячна вам, що ви врятували наше місто й наші життя. Велике спасибі вам, Петре Павловичу. Від щирого серця бажаю вам міцного здоров’я, щастя. Щоб вам сплачували Чорнобильську пенсію й відправили вас в іншу країну на оздоровлення. Я була дуже вражена вашою сміливістю». І так до сотні записів учнів 6-А, Б, В класів середньої школи №309 м. Києва.

Так, він і тоді, і зараз зовні — звичайна людина. Та це про нього один із побратимів-ліквідаторів, майор внутрішньої служби Георгій Нагаєвський, який очолював групу пожежників під час відкачки води, сказав так: «Йому перевага над усіма. Він — офіцер найвищої мужності й незламної сили волі. Не будь його у критичні хвилини, то могли бути зовсім інші наслідки».Тож чи не прийшла пора Україні віддати належне своїм синам, доки деякі з них, дякувати Богові, а не державі, ще живі?

ДЖЕРЕЛО