Кабінет Міністрів України передбачив евакуацію у примусовий спосіб дітей разом з їхніми батьками чи іншими законними представниками в місцевостях, де ведуться бойові дії (Постанова «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2013 р. № 841 і від 29 липня 2022 р. № 854» від 07 березня 2023 року № 209).
Нагадаємо, що до цього мова йшла лише про обов’язкову евакуацію населення з районів можливих бойових дій у безпечні регіони. При цьому особа (в тому числі батьки, які мають дітей) могла відмовитися від обов’язкової евакуації шляхом підписання відмови за законодавчо встановленою формою. Отже, застосування заходів адміністративного припинення спеціального призначення (наприклад, заходів фізичного впливу) було неможливим. Також за відмову від обов’язкової евакуації особа не могла бути притягнутою до юридичної відповідальності.
Наведене призводило до того, що батьки відмовлялися від евакуації, що наражало їх та їхніх дітей, які залишалися проживати разом із ними в місцевостях, де ведуться бойові дії, на значну небезпеку.
Існуючі до моменту прийняття вказаної Постанови правові механізми впливу на батьків, які не бажали евакуювати своїх дітей, не можна назвати дієвими: відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 Сімейного кодексу України); притягнення до адміністративної (ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення) чи кримінальної відповідальності (ст. 166 Кримінального кодексу України) за невиконання батьками своїх обов’язків. Це пояснюється тим, що відповідні процедури часто потребують значних витрат часу та участі певних осіб та уповноважених (прокурор, орган опіки та піклування, суд), що важко забезпечити у зоні воєнних дій, коли ситуація потребує оперативного реагування.
Зазначене змусило Уряд прийняти нові правові норми – запровадити евакуацію у примусовий спосіб батьків (інших законних представників) разом із дітьми. Застосування такого алгоритму дій видається виправданим і виваженим у зоні воєнних дій, оскільки дозволяє швидко мінімізувати ризики для її життя та здоров’я.
Між тим наведена Постанова не містить докладного регулювання порядку евакуації у примусовий спосіб. У ній без жодних роз’яснень лише вживається термін «проведення обов’язкової евакуації в примусовий спосіб дітей з їх батьками, особами, які їх замінюють, або іншими законними представниками» і вказується, що така евакуація здійснюється на підставі рішення обласної військової адміністрації (за погодженням з органами військового командування на відповідній території та Координаційним штабом з питань проведення обов’язкової евакуації населення в умовах воєнного стану) та відмова вищеперерахованих осіб від евакуації не допускається.
У зв’язку із зазначеним виникає потреба в уточненні порядку проведення обов’язкової евакуації у примусовий спосіб.
По-перше, примусовий спосіб передбачає можливість застосування спеціального апарату примусу – заходів адміністративного припинення, серед яких:
– вказівка порушникові на протиправність його дій та вимога їх негайного припинення;
– застосування заходів фізичного впливу, спецзасобів;
– право на вхід у житлове приміщення, на земельні ділянки для припинення адміністративного правопорушення тощо.
По-друге, з наведеного випливає, що повноваженнями для проведення евакуації у примусовий спосіб можуть бути наділені лише спеціалізовані суб’єкти, як-от: співробітники Національної поліції України, військовослужбовці Національної гвардії України тощо.
По-третє, з аналізованих змін слідує, що, незважаючи на те, що відмова від примусової евакуації не допускається, батьки або уповноважені особи все одно можуть підписати відмову від евакуації встановленої форми. На перший погляд, це є нелогічним, проте насправді подібний підхід вирішує такі важливі завдання:
– інформування батьків, інших уповноважених осіб про їх обов’язок супроводжувати дитину до приймального пункту евакуації та про можливість у разі невиконання такого обов’язку їх примусової евакуації разом із дітьми; про відповідальність, передбачену ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення та ст. 166 Кримінального кодексу України;
– фіксування обізнаності батьків або інших уповноважених осіб про їх обов’язки та неможливість відмови від евакуації дітей;
– як наслідок, – наявність у правоохоронних органів письмових доказів того, що батьки не виконують законне розпорядження правоохоронців, будучи обізнаними про свої обов’язки, а, отже, до таких батьків (інших осіб) можуть бути застосовані вищезазначені заходи адміністративного припинення і заходи адміністративної відповідальності за злісну непокору законному розпорядженню або вимозі поліцейського при виконанні ним службових обов’язків (ст. 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Окремої уваги потребує питання про те, з ким у примусовий спосіб можуть бути евакуйовані діти.
У зміненій Постанові називаються «батьки, особи, які їх замінюють або інші законні представники». Проте формулювання є некоректним, адже із нього слідує, що діти можуть бути евакуйовані лише із законними представниками, хоча насправді уряд закладав інше правило, не обмежуючись лише інститутом законного представництва.
Згідно з чинним законодавством України законними представниками дітей є батьки, опікуни (піклувальники), батьками-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, керівниками інституційних закладів.
Поряд із цим, батьки можуть реалізувати своє право, передбачене ч. 2 ст. 151 Сімейного кодексу України, а саме – передати дитину на виховання іншій фізичній особі (це може бути як родич, так й інша особа). У разі такої передачі, яка може бути як вимушеною в зв’язку з певними життєвими обставинами (тяжкохворі родичі, за якими потрібен постійний догляд, неможливість виїхати через долученість до роботи в критичній інфраструктурі, тощо), так і без наявності поважних причин, припиняється спільне проживання дитини з батьками. Фактичні вихователі не є законними представниками дитини, тим не менш, вони зобов’язані дбати про її життя та здоров’я. А отже, на таких осіб, як і на законних представників дітей розповсюджується обов’язок щодо здійснення евакуації разом із дітьми.
Таким чином, вищезазначені зміни є своєчасними та, безумовно, такими, що відповідають найкращим інтересам дитини, хоча положення Постанови й потребують певного вдосконалення.
Немає коментарів:
Дописати коментар